Знак Саваофа

Авакумiй злiз, хилитаючи головою, став, у чому був, обтрусив та витер простирадлом член, i поманив Акiнью вказiвним крючкуватим пальцем з ребристим, загнутим наприкiнцi нiгтем.

- Ану, подойди, сестро, сюда.

Вона пiдiйшла до нього з витрiщеними поросячими очицями, маленька i кругла вiд нездорового монастирського жиру, колись вона працювала у колгоспi завскладом, прокралася. Була молодшою, то її вподобав якийсь отець, а так користалася вся чорнориза братiя.

- Стучать надо, алi самой прiспiчiло?

- Да я стучала, святейший…

- Ага… Ага… Ага…

Дужi руки отця-настоятеля надушили плечi, поставили її на колiна, перш нiж вона встигла щось пролепетати, карк її хряснув, голова безпомiчно, як у курки, повисла на шиї. Зося, тобто Зосима, пiдтиснувши колiна, вицокуючи зубами, дивився з купи перин, як вона сiпається на пiдлозi, у густiй калюжi свiтла, гребеться ногами, а над нею сопить жерлами нiздрiв Авакумiй, харчить разом з Акiньєю. Не довго думаючи, вiн шурхнув за спиною i кинувся довгими лавринськими коридорами в пекуче лiто. Вiн втiкав що є сили, натягуючи находу одяг, i вже чув, вискочивши за стiни Лаври, як хтось валтує, кричить, щоб тримали вбивцю. Позаду, в лавринських дворах, розганяючи луну, фуркнув двигун авто. Вiн заскочив у провулок, вже добiг ринку, побiг Кловським узвозом, натикаючись у солодкiй сонячнiй патоцi передполудня на зайнятих дiлом людей. Будинки стояли непорушнi у своїй бездiяльнiй буденностi, з вiдкритими навстiж вiкнами, затягнутими бiлою марлею. Так вiн бiг, пройнятий запiзнiлим каяттям, не перепочиваючи, аж до Бессарабки, босий i ошелешений, звернув у пiдворiття до казино, потiм ще кудись. Ударився очима об напнуту мотузку для бiлизни. Зупинився серед продавцiв квiтiв, одхекуючись, як велике породисте щеня, дико чомусь радiючи соковитим бутонам троянд, весь хмелiючи вiд нещодавньої погонi, короткочасної несподiваної свободи, що розпирала тiло. I тут його зцапала рука, викрутивши рожеве вухо. Хрумкнув пiд чиїмись пальцями хрящ. Зосима навiть не встиг перелякатися. Вiн приречено пiдвiв догори свої голубi, з сизою поволокою очi, що рвонулися до синього неба, яке почало вже вгрiватися, на косяк птахiв, що шурхонув з блискучого мiдного даху, перевiв погляд i угледiв перед собою Пашку Дрозда, пiдручного Андрюхи Лямура, в якого тогорiч працював, завинив грошi, а тому подався до лавринського монастиря; йому стало трохи легше, але пригадалося, що Пашка якось пронюшив про його уподобання, тож одне не було краще за iнше. Його залило холодним потом.

- Ну, пасан, нарештi ти попався… - Пашка розтягнув добродушну фiзiю, згрiб за барки Зосиму i притис до стiни. - Борг. I наркоту.

- Вiддам. Все вiддам, Христом Богом… Ти тiльки мене порятуй…

Тут пiдкотило чорне вольво, пiдкидаючи у повiтря картоннi коробки та оберемки квiтiв, що посипалися кольоровим водограєм на вилузаний асфальт, i Пашка здогадався, що тут дiло нечисте, вже подумував, чи не полишити Зосю напризволяще, але несподiвано потягнув його у прикарабка, вiддав зляканого сердегу двом здоровилам, що сидiли за великим дерев'яним столом i торохкотiли в нарди, а сам повернувся i став спостерiгати, як нипають мiсциною кремезнi молодики; оцiнивши ситуацiю, вiн витяг мобiлку i щось коротко сказав. Вiдразу навперейми вилетiв чорний джип, зупинився. Чиясь рука лiниво кинула гранату. Вольво пiдстрибнуло на мiсцi, зайнялося вогнем та димом, а два зляканих переслiдувачi дременули, затуляючи руками голови та потилицi, у напрямку Печерська, плутаючи дворами. Пашка задоволено шморгонув нiздрею кокаїну, подивився на розвалене вольво у розсипаних квiтах, iдiотськи захихотiв: «Блiн, как нiмецький танк…»

- Яша, цей пiдар знає, де Андрюха Лямур… А там видно буде, - роз'яснив вiн тому, що пiдходив, з важкою щелепою i парою поросячих, налитих салом i наркотою очей. Вони повернулися i перевальцем пiшли. Зося зустрiв їх вдячним поглядом людини, яку застукали у нужнику, i, пiдтиснувши колiна до пiдборiддя, тихенько заплакав.

Той, що з крутою щелепою, блимнувши очима, сказав:

- Чого, дурашка, плачеш… Знiмай штани, знакомиться будемо.

I вони голосно, пiд завивання мiлiцейської сирени, зареготали. Зося їм пiдхихикував, дивлячись на кольоровий килим квiтiв, пройнятий благоговiнням i запiзнiлим каяттям. Зад у нього був у чомусь липкому; вiн навiть подумав, що преподобний встигнув-таки зробити своє дiло, якщо то, звiсно, не банальний вазелiн. У сонячному паводку, через забетонований майданчик, трiскаючи крильцями, пролетiв великий рогатий жук; вiн описав пiвколо, завис у повiтрi так, що можна було роздивитися його голiвку з перископами очей, i прошурхотiв перед сiрим, осклiлим, як у мерця, поглядом колишнього келiйника Зосими, а напросто - Зосi. I вiдразу стало тихо, тiльки кавчала мiлiцейська сирена, лунко гублячись дворами, ламаючи звуки, що їх випльовували тисячi голосiв.