Заборонені чари

Вони втрьох стояли на пів’юті біля лівого борту, тримаючись за високі поручні. Палуба під їхніми ногами ритмічно погойдувалася, за кормою вирувала вода. Розрізаючи спокійну гладінь моря, двомачтовий бриґ „Самотня зоря“ жваво йшов на всіх вітрилах у напрямку південь-південь-захід. Попереду на них чекала Ібрія — єдина романська країна в цьому світі, чудернацький гібрид Іспанії та Румунії…

— Отже, ми скоро будемо в Канабрі? — озвалася Джейн.

— Ще до заходу сонця, пані. Якщо, звичайно, вітер не зміниться.

— А він може змінитися?

— Та наче не повинен, — знизав плечима молодий моряк. — Та хтозна. Зараз погода на морі нестійка. Шкода, що з нами нема Словодана. У нього надзвичайне чуття на погоду.

Кейт зрозумів, що Мілош має на увазі Словодана Вовчека, власника „Самотньої зорі“ і донедавна її капітана. На початку цього року Вовчек отримав під своє командування фреґат „Князь Всевлад“, який майже три місяці тому, разом з іншим кораблем, „Святою Ілоною“, вирушив на пошуки західного морського шляху до Гіндурашу. Члени команди охоче говорили про свого господаря й колишнього капітана. Попри його молодість, вони ставилися до нього з великою повагою, і за три дні плавання Кейт чимало дізнався як про самого Вовчека, так і про всю експедицію в Гіндураш. Слухаючи розповіді моряків, він дивувався, чому Стен, у чиєму розпорядженні було вдосталь досвідчених шкіперів, призначив капітаном „Князя Всевлада“ дев’ятнадцятирічного юнака — хай навіть дуже талановитого. Проте слово „чуття“ розставило все на свої місця. Кейт подумки вилаяв себе за нездогадливість.

— То пан Вовчек провіщати погоду міг? — запитав він.

Мілош Вуйко з обуренням відкинув це припущення:

— Що ви, пане Волш! Провіщають ворожки на базарі. А Словодан не ворожбит. Якби ми покладалися на…

— Хибно, боюсь, ви зрозуміли мене, — урвав його Кейт. — Я погано ще знаю вашу мову і використав, мабуть, слово неправильне. Мав на увазі я не ворожіння, а…

— Вміння передбачати погоду, — прийшла йому на допомогу Джейн.

— Ну, це зовсім інша річ, — сказав Мілош. — Словодан не ворожить, не гадає, він просто знає, яка буде погода. Знає — і квит. Це дар Отця Небесного.

— І з ним ви завжди уникали шторму? — запитала Джейн.

— Часто, але не завжди. Іноді не встигали, якщо були дуже далеко від берега, а шторм наближався швидко. Проте зі Словоданом нам ніякі бурі не були страшні. Він так майстерно керує кораблем… — Мілош цокнув язиком і похитав головою. — Та що й казати! Якось біля берегів Цорніки нас наздогнала жахлива буря, хвилі жбурляли корабель, мов тріску, не було видно нічогісінько, а все узбережжя було всіяне рифами. Ми вже приготувалися до смерті, але Словодану таки вдалося провести корабель між рифів у спокійну бухту. Наступного ранку, коли буря вщухла, ми побачили, що прохід у ту бухту достобіса вузький, заледве два корпуси завширшки. Отакий наш Словодан! Заздрісники кажуть, що він просто фартовий і колись його фарт закінчиться. Але на те вони й заздрісники. Словоданова майстерність їм спокою не дає.

— Це, либонь, є родинне в нього, — припустив Кейт.

— Атож, — підтвердив Мілош. — Словоданів батько теж був гарним моряком.

— А брати?

— Братів він не має. Зате є дві сестри і чи то четверо, чи то п’ятеро племінників. Двоє старших уже плавають юнгами.

— Тут? На цьому кораблі?

— Ні, на іншому. Почали вони з нами, але поводилися дуже зарозуміло, вважали, що раз капітан їхній дядько, то й ставлення до них має бути особливим. Тож Словодан недовго з ними панькався й віддав обох на інший корабель, до капітана, відомого своєю суворістю. А загалом, вони славні хлопчаки, розумні та меткі. Тільки от зависокої думки про себе.

„Воно й зрозуміло,“ — подумав Кейт.

Вони ще трохи поговорили, потім Мілош Вуйко пішов за своїми справами. Кейт і Джейн залишилися на пів’юті вдвох.

— Ти думаєш про те, що й я? — запитала Джейн.

Кейт кивнув:

— Схоже, ми знайшли мишковицьких Конорів… От чорт! — спересердя вилаявся він. — Я мусив одразу здогадатися, що Стен не міг не відрядити в таку важливу експедицію свою людину. Варто було побалакати з моряками в порту — і ми б запідозрили Вовчека.

— То що нам робити? — запитала сестра. — Повернемося назад?

— Навіть не знаю… А ти що думаєш?

— Теж не знаю. З одного боку, на зворотний шлях ми витратимо три дні, тоді як поїздка з Канабри до Паланти займе вдвічі більше часу. З іншого ж, повертатися — погана прикмета. Крім того, ми лише підозрюємо, що Вовчек є Конором, а про Флавіана знаємо напевно.

— Та й що для нас зайві три дні? — замислено мовив Кейт. — По-моєму, це вже не має значення.

— А суша надійніша за море, — підхопила Джейн. — Хоча не скажу, що нам було погано на кораблі. Чи нудно.