Заборонені чари

Флавіан покірно почвалав за ним до його кабінету. Було лише пів на першу, але Стен не збирався чекати призначеного часу. Його зовсім не надихала перспектива провести ці двадцять хвилин, обговорюючи з Флавіаном їхнє прикре відкриття, або — ще гірше — розмовляти про щось інше, щосили прикидаючись, ніби нічого не сталося.

Стен активував портал і звернувся Флавіана, що з неприкаяним виглядом стояв посеред кімнати:

— Гаразд, пішли. Тільки не забудь корону.

Той розгублено поглянув на нього й вимовив лише одне слово з ледь відчутною запитливою інтонацією:

— Куди?

— На зустріч з Радою, куди ж іще.

Флавіан навіть не поцікавився, звідки Стен знає про місце цієї зустрічі. Він узяв зі стола корону, абияк нап’яв її на голову і підійшов до Стена.

— Що далі?

— Зараз побачиш.

Від порталу тяглося понад п’ять тисяч „ниток“. По пам’яті Стен міг відшукати лише кілька десятків, якими часто користувався, ще близько тисячі „адрес“ було записано на його чаклунський камінь у персні, а решта залишались для нього просто шляхами, що вели до інших порталів. Підлітком Стен часто розважався, смикаючи за першу-ліпшу невідому „нитку“. Як правило, йому відповідали, тоді він перепрошував за марний виклик, представлявся сам і питав, хто є господарем цього порталу, а одержану інформацію записував на свій камінь. Проте були й такі „нитки“, які вперто не подавали ознак життя. Можливо, вони вели до мертвих порталів, або до таких, чиє існування їхні господарі воліли не розголошувати.

Стен не надсилав запиту на відкриття порталу, через який збирався пройти. Він був доступний йому вже майже чотири роки — і це було частиною великої таємниці, про яку, крім самого Стена, знало ще одинадцять людей… Вірніше, дванадцять — але про існування дванадцятого він навіть не підозрював.

— Проходьмо, — сказав Стен, задіявши охоронне закляття, і вони разом ступили під арку.

А вже за мить обоє опинилися в неглибокому алькові стіни просторого приміщення округлої форми з високою склепінчастою стелею та широкими вікнами, через які відкривалася велична панорама засніжених гірських вершин, бездонних ущелин і білих клубчастих хмар унизу, що суцільною ковдрою застилали землю. В чистому блакитному небі яскраво світило сонце, і в його промінні сліпуче сяяв сніг на вершинах гір. Видовище було таким вражаючим, що аж захоплювало подих.

Утім, Флавіанові було не до милування краєвидом. Щоправда, подих йому таки перехопило — але зовсім з іншої причини. Він поривчасто притиснув долоні до вух, застогнав і став жадібно хапати ротом розріджене повітря.

— Ч… чорт… — прохрипів Флавіан. — Що… ти… зро… бив?…

— Ти ще маєш подякувати мені, — незворушно відповів Стен. — Якби не моє закляття, тобі було б набагато гірше.

Та навряд чи Флавіан розчув його. Він відчайдушно ковтав слину і длубався пальцями в закладених від різкого перепаду тиску вухах. Його корона зсунулася вбік і будь-якої миті могла впасти. Проте Флавіан не помічав цього, а очманілим поглядом роззирався навсібіч.

Приміщення заливало яскраве денне світло з вікон та вітражів на стелі. Судячи з паморозі на склі, зовні панувала холоднеча, але всередині було доволі тепло. Найпомітнішим предметом обстановки в кімнаті був великий круглий стіл з полірованого червоного дерева, довкола якого стояло дванадцять м’яких вигідних крісел.

Нарешті Флавіана пройняло, і він благоговійно прошепотів:

— Зала Дванадцяти!…

У Залі перебувало одинадцятеро осіб — сім чоловіків і чотири жінки, — віком від сорока до вісімдесяти років. При появі Стена з Флавіаном вони стояли біля вікон, розділившись на три групи й перед тим щось жваво обговорювали. Та коли портал запрацював, усі розмови припинились, і погляди одинадцяти пар очей з цікавістю звернулися на новоприбулих.

Флавіан поступово оговтувався. І тут він виявив, що чотирьох присутніх добре знає, а ще з двома йому кілька разів випадало зустрічатися.

Чоловік років шістдесяти п’яти, безусий і безбородий, але з пишною сивою чуприною, що надавала йому величного вигляду, відокремився від однієї з груп, підійшов до Стена та Флавіана і, звертаючись до останнього, заговорив серйозно й урочисто:

— Флавіане, королю Ібрії! Вища Рада Братства Конорів вітає тебе в своєму колі. Як Голова Ради, я офіційно запрошую тебе взяти участь у наших зборах. — Він зробив паузу й доброзичливо всміхнувся. — Нам так не терпілося зустрітися з тобою, що всі дванадцятеро прибули навіть раніше призначеного часу.

Через потрясіння Флавіан не додумався відповісти на привітання, зате продемонстрував, що ще не розучився рахувати. Після короткої заминки він не дуже впевнено мовив:

— Я бачу лише одинадцятьох. Де ж дванадцятий?

Стен здивовано глянув на нього.

— А ти ще не здогадався? Дванадцятий — це я.

Розділ 5

— Я не поїду до Златовара, — впевнено сказала Маріка. — Якщо братові закортить упіймати облизня на виборах імператора, то нехай сам мандрує через пів Імперії. А я не збираюся його супроводжувати.