Втрачений символ

— Пам'ятаєте — поневолювач Пітера чекає, що я розшифрую цю піраміду сьогодні ввечері і скажу йому, що на ній написано?

Архітектор спохмурнів.

— Упродовж історії великі люди йшли на болючі особисті жертви, щоб захистити древні таємниці. Ми з вами мусимо зробити те саме. — 3 цими словами він підвівся. — Ми не можемо сидіти на місці. Рано чи пізно Сато вирахує, де ми.

— А як же Кетрін?! — суворо спитав Ленґдон, не рушивши з місця. — Я не можу до неї додзвонитися, а вона так і не відповіла мені.

— Певно, трапилося щось непередбачене.

— Але ж ми не можемо взяти і просто так кинути її!

— Забудьте про Кетрін! — рішуче наказав Беламі. — Забудьте про Пітера! Забудьте про все! Невже ви не розумієте, Роберте, що вам ввірили обов'язок важливіший за всіх нас — за вас, за Пітера, за Кетрін і за мене? — Він поглянув Ленґдонові прямо у вічі. — Ми маємо знайти безпечне місце, щоб сховати цю піраміду та горішній камінь подалі від...

Раптом з великого залу почувся гучний металевий гуркіт. Беламі різко крутнувся на місці, і в його очах зблиснув страх.

— Щось дуже швидко.

Ленґдон обернувся до дверей. То, вочевидь, був звук падіння залізного відра, яке Архітектор помістив на вершечок драбини, приставленої до тунельних дверей. «Вони прийшли за нами».

І раптом, абсолютно несподівано, з того самого напрямку знову долетів металевий гуркіт.

Потім ще раз.

І ще раз.

Безпритульний, що лежав на лавці перед Бібліотекою конгресу, протер очі і витріщився на несподіване видовище, що розгорталося просто перед ним.

Білий «вольво» щойно перестрибнув бордюр, рвонув безлюдною пішохідною доріжкою і, скреготнувши гальмами, зупинився біля підніжжя сходів до парадного входу бібліотеки. З авто вискочила темноволоса приваблива жінка, стурбовано озирнулася довкола і, помітивши чолов'ягу, крикнула:

— Маєте телефон?

«Пані, я навіть лівого черевика не маю, а телефону — і поготів».

Немов прочитавши його думку, жінка кинулася сходами до парадних дверей бібліотеки. Вибігши нагору, вона вхопилася за ручку і почала відчайдушно сіпати кожні з трьох велетенських дверей.

— Пані, бібліотека зачинена.

Але, здавалося, жінці було байдуже. Вхопивши одну з важких кільцеподібних ручок, вона відтягнула її і відпустила. Ручка гучно хряснулася об двері. А потім зробила це ще раз. Знову і знову.

«Отакої! — подумав безпритульний. — Певно, їй сильно почитати припекло».

РОЗДІЛ 56

Коли Кетрін Соломон нарешті побачила, як масивні бронзові двері бібліотеки рвучко розчинилися перед нею, то відчула, наче в її душі прорвало емоційний шлюз. І весь страх та сум'яття, які не мали виходу цього вечора, нарешті вирвалися назовні.

На порозі бібліотеки стояв Ворен Беламі, приятель і довірена особа її брата. Та найбільше була вона рада бачити чоловіка, що стояв у напівтемряві за спиною Архітектора. Її почуття було, вочевидь, взаємним. Вона шкірою відчула полегшення, з яким внутрішньо видихнув Роберт Ленґдон, і кинулася у двері — просто йому в обійми.

Поки Кетрін поверталася до тями в заспокійливих обіймах свого старого приятеля, Беламі зачинив парадні двері. Почувши, як клацнув замок, Кетрін нарешті відчула себе у безпеці. Сльози навернулися зовсім несподівано, але вона зробила над собою зусилля і стримала їх.

Ленґдон тримав її в обіймах.

— От і добре, — прошепотів він. — 3 тобою все гаразд.

«Тому, що ти мене врятував, — хотіла сказати йому Кетрін. — Він знищив мою лабораторію... всю мою роботу. Роки досліджень згоріли у вогні». Їй хотілося розповісти йому про все, але від хвилювання їй перехопило подих.

— Ми знайдемо Пітера. — Низький голос Ленґдона відбився у її грудях і трохи її заспокоїв. — Я обіцяю.

«Я знаю, хто це зробив! — хотіла закричати Кетрін. — Той самий чоловік, що вбив мою матір та мого племінника!» Та не встигла вона все пояснити, як несподіваний звук пронизав бібліотечну тишу.

З вестибюльних сходів почувся гучний тріск, наче на кахляну підлогу впав великий металевий предмет. Кетрін відчула, як м'язи Ленґдона миттєво напружилися.

Беламі підступив до них; вираз його обличчя був страшний.

— Тікаймо звідси. Негайно.

Архітектор і Ленґдон поспішили через великий хол до знаменитого читального залу бібліотеки, а ошелешена Кетрін поквапилася за ними. Читальний зал увесь сяяв вогнями. Беламі швидко замкнув за ними двоє дверей, спочатку зовнішні, а потім — внутрішні.

Кетрін, як у тумані, рушила за Беламі, який повів їх обох до центру кімнати. Всі троє підійшли до читального столика, де під світлом лампи стояла шкіряна сумка. Біля сумки лежав маленький кубічний пакунок; Беламі взяв його і поклав у сумку поруч із...

Кетрін аж заціпеніла. «...Поруч із пірамідою?!»

Вона ніколи не бачила цю гравіровану кам'яну піраміду, але відчула, як її тіло аж сіпнулося — вона наче впізнала її. Якимось чином інтуїція підказала їй істину. Кетрін Соломон щойно зіштовхнулася лицем до лиця з предметом, який непоправно спотворив її життя. «Це та сама піраміда».

Беламі застебнув сумку і подав її Ленґдону.

— Завжди тримайте її при собі.

Раптом зовнішні двері залу струснув потужний вибух. Почувся дзенькіт скляних друзок.