Вогнесміх

Хлопець почав нишпорити по діапазону. В тишу кімнатки вдерлися пісні, музика, свист, гомін ефіру. Христина запалила свічку, маленький вогник заколихався, оживив, одухотворив усі речі довкола.

— Люблю живий пломінь, — прошепотіла вона.

Стало затишно. Почувся голос диктора:

— Юрій Гук вважає, що радянська наука відкривав нову сторінку у вивченні Всесвіту. Людина виходить з материнської хати і народжується для небувалого життя у всеосяжності часу й простору. Наша праця, творчість, мрії, дерзання набирають глибинного значення й винятковості. Космічна ера не просто продовження віковічної дороги пізнання, а суджений ріст Людини у безмірність можливостей…

Сава глянув на Христину, очі в нього замерехтіли іскрами цікавості.

— Вражаючі оцінки. Хотілося б самому поговорити з ним.

— Встигнеш, — задумливо мовила Христина. — Повернеться з неба, прилетить до батьків. Тоді й побесідуєте. Він — щира душа, відкрита до всього шукаючого.

— Повернеться з неба, — повторив Сава, ніби прислухаючись до смаку тих слів. — Як просто це говориться. Ще не так давно вважалася б така фраза містичною. А тепер…

— Пошукай ще, — попросила Христина, дивлячись у вікно, де темніла стіна лісу, а понад нею — миготіли ласкаві зірки, і повновидий місяць викочувався з-за обрію.

З динаміка полилася органна мелодія Баха, а потім тихий, спокійний голос з прибалтійським акцентом сказав:

— Прихильник ідей професора Олександра Чижевського та академіка Володимира Вернадського радянський астробіолог і космонавт Юрій Гук вважає, що наука впритул наблизилася до відкриття фундаментального зв’язку Людини з найсокровеннішими глибинами світобудови. Він стверджує, що пора підтвердити не лише залежність Людини від Природи та її законів, але й безперервність та спільність їх космоеволюції. Таке всеохоплююче пізнання не лише трансформує течію життя на планеті, а й дасть змогу Людині взяти у власні руки завдання власного саморозкриття, самореалізації…

Очі Христини потепліли.

— Це його втаємничені думки. Тепер вони летять над світом. Як багато він мені говорив про це, а я, бувало, не розуміла його, заперечувала…

— Чому? — обережно запитав Сава, милуючись нею.

— Не знаю, — похилила голову дівчина. — Напевне, щось особисте. — Вона спохмурніла, ніби думала, чи говорити далі, чи ні. — Про це пізніше. Як-небудь оповім. Щоб відчути спільне, загальне, треба забути про себе, про свої дрібні болі й проблеми. А втім, для кого вони дрібні? Для зірки, галактики? А для людини… вони інколи закривають весь світ. Щось тяжко дихати. Вийдемо надвір, погуляємо трохи.

Сава вимкнув транзистора, рушив за дівчиною до дверей.

На ганку в сутінках бовваніла тінь лелеки. Христина погладила його по шиї.

— Що, Ахмеде? Не хочеться відлітати? Звик? Дивися — не прогадай! Твої браття вже летять.

Вони зійшли з ганку. Зупинившись біля ставочка, задивилися в таємниче дивоколо. Ласкавий місяць вже піднявся і тихо плив поміж прозорих хмаринок. Сава, зітхнувши, сказав:

— Ніби книга, написана таємничими знаками. Так і здається, що хтось залишив її для нас, а ми… не вміємо прочитати.

— Це ти гарно сказав, — згодилася Христина. — Дух захоплює. Серце завмирає. Але інколи мені страшно дивитися в небо.

— Чому?

— Не знаю. А втім, спробую пояснити. Ми виростаємо в затишних будиночках, оточені морем простих, звичайних предметів. Такі ж і наші слова, поняття, традиції. Послухай розмови людей у автобусі, трамваї, в метро, на вулиці, вдома: все це дрібно, нецікаво, суєтно. Про їжу, вбрання, футбол. Є, безумовно, винятки, але в основі — рутина, мізерність. Але інколи ми виходимо під зоряне склепіння, бачимо оці полум’яні світи. І тоді задумуємось. Прагнемо розумом обійняти цю безмірність, узгоджуємо із своєю буденністю, замість того, щоб самим піднятися до тієї полум’яності, таємничості. Дух знемагає, прагнучи полетіти у вирій, а тіло залишається тут, у темній безодні. Страхітлива роздвоєність. Хто зможе ліквідувати ту прірву?

— Але ж… це лише перші кроки, а вже які досягнення! Ось брат твій і його друзі обживають космос, а за ними полетять сотні, тисячі…

— І повернуться назад, — печально підхопила Христина. — Це не те. Мабуть, ти не зовсім збагнув, що я хотіла сказати. Космічні польоти, технологія — все це здорово, цікаво, але не по суті. Як би тобі пояснити? Ми у ракетах-човниках, у скафандрах, ніби слимаки, що не можуть одірватися від своїх равликів-будиночків. Тягнучи з собою зовнішню хатку, як ти збагнеш бездонність всесвіту? Треба обняти зоряну глибінь, ввійти в неї, як птах у повітряну течію. Розумієш? Польоти в ракетах — ніби уколи голкою у воду. Все залишається, як і раніше. Тілесно ми не міняємося, а, отже, суттєво теж. Навіть у найдивовижніших світах ми залишимося вульгарними землянами, як не можуть одірватися від своїх улюблених забобонів і звичок. Я певна, що навіть дехто з космонавтів відчуває острах, якщо дорогу йому перебіжить чорна кішка. Про що ж такому говорити з далеким братом по розуму? Ти розумієш?..