Вогнесміх

Над ним схилилося обличчя молодої дівчини з великими прозорими очима, в яких читалася тривога. Пишна русява коса була прикрита білосніжним ковпачком. Де це він? У лікарні? Чому, як?

Зненацька у пам’яті загримів обвал спогадів. Вечір, грозова ніч, Інна, бандити. Бійка, шалені перегони нічними вулицями Києва. Що було далі, що сталося з ним, з напасниками?

— Заспокойтеся, — тихо мовила дівчина. — Все гаразд. Як ви себе почуваєте?

— Де я? Що зі мною? Чому… не можу встати?

— Ви в лікарні. Небезпека минула…

— Пам’ятаю… я домчав до міліції… А потім — темно… Що сталося з бандитами? їх схопили? Вчора вночі… я бився з ними…

— Заспокойтеся, — ласкаво повторила дівчина, поклавши долоню на його чоло. — їх схопили. Але не вчора. Це сталося три тижні тому. Ви три тижні були в безпам’ятті. Вас оперували. Але все пройшло вдало. Небезпеки вже нема. Ви одужуєте…

— Три тижні, — прошепотів Гриць знеможено. — Три тижні… А я відключений… як мертвяк…

— Дякуйте долі, що ваша свідомість відключилася, — доброзичливо сказала дівчина. — Операція була вельми складна. Куля в животі… До речі, вже два тижні тут чергує слідчий. Він звелів одразу повідомити, як тільки ви прийдете до тями. Зможете прийняти його?

— Покличте… Він якраз мені й потрібний…

Дівчина зникла. Хлопець втомлено заплющив повіки. Почулося тихе покашлювання, скрип табуретки. Гриць відігнав знемогу, глянув перед собою. Біля нього сидів молодий білявий хлопець у цивільному костюмі, білий халат був накинутий на плечі наопашки. Гість усміхнувся привітно, підморгнув рудуватою бровою.

— Ну як — видряпався?

Гриць засміявся. Дивний слідчий. Ніби хлопчисько з сільського вигону: жодної серйозності, значимості, суворості.

— Якщо за три тижні не зіграв у ящик, — пожартував він — то, мабуть, таки… видряпався…

— Тоді до діла, — зігнав усмішку з лиця слідчий. — Я тебе мучити довго не буду, та й допиту формально проводити нема потреби. Все вияснено, злочинці нічого не приховали. Моє прізвище — Гаркавенко Іван Степанович, старший слідчий управління МВС міста Києва. Про тебе знаю все, що треба. Ти Гук Григорій Васильович, водій таксі КІА 27-74, позаштатний співробітник журналу «Хрін». Правильно?

— Так точно, — кивнув Гриць. — Ніби в циганки побував…

— Жартуєш, — отже, діло йде до норми, — вдоволено сказав слідчий. Він розгорнув папку, переглянув кілька сторінок. — Слухай, я розповім, що з тобою відбулося, а ти скажеш — так чи ні. Двадцять сьомого липня цього року ти виїхав на трасу, біля метро «Більшовик» до тебе підсіла прекрасна незнайомка, прізвище якої Тутук Мар’яна Сергіївна…

— Прізвища її я не знаю, — перебив Гриць, — а звати її Віолетою.

— Вона така Віолета, як ти папа римський, — засміявся слідчий. — Віолета — то її кликуха у злочинному середовищі… та й не одна кликуха, ще є з десяток. То штучка неабияка. Слухай далі. Вона розгорнула кілька фотографій прекрасних Дульціней, і в тебе потекла слинка. Так?

— Слина не потекла, а краса дівчат таки вразила, — зніяковів Гриць. — Цілий букет таких чудових типів…

— Ясно, — підбадьорливо сказав слідчий. — Я не засуджую, діло молоде, я б сам захопився. Але ж ти не тільки захопився, а клюнув глибше! Так?

— Що значить — клюнув?

— Прийняв запрошення. Навіть забув про свій обов’язок виконувати план. Ну, ну, я не ханжа! Все мені зрозуміло, але невже тебе не вразила примітивна прозорість всього, що відбулося? Чому б це отака хвацька дівчина запрошує таксиста, не знаючи, хто він і що він, до себе в гості, та й не просто в гості, а щоб звести з своєю подругою-красунею? Чи ти гадаєш, що для таких красунь нема претендентів, окрім тебе? Ну, ну, не обурюйся, ти хлопець хоч куди, в тебе можна закохатися з першого погляду… їй-право, все це так! Але… повинна бути і якась самокритичність, і бодай крихітка обережності та соціальної відповідальності. А ти помчав на вогник приманки, як гімназист.

— Красива ж дуже! — пояснив Гриць. — Не стримався. Щось забурунило в серці, в душі…

— Знаю, знаю, де в молодих хлопців бурунить! — весело підхопив слідчий. — Слухай далі. На другий день ти, як і домовився з громадянкою Тутук, приперся вночі до неї, де й познайомився з Інною Гайдук.

— Таки Інна, — заплющив очі Гриць, полегшено зітхаючи. — Хоч ця не має кликухи…

— Поки що не має, — ствердив слідчий. — Ще молода. Та вже почали її втягати в злочинний світ. Погрози, обіцянки, шантаж…

— Слухай, Іване Степановичу, — судорожно підвівся на ліжку Гриць, — ти постарайся ту дівчину… Інну… врятувати… Вона не дуже винна. Вона хотіла мене попередити, а я… мов сліпець, нічого не збагнув. У дорозі вона просила їх, вмовляла… але, певно, не могла перебороти страху …

— Переборола, — сказав слідчий. — Доки ти віз своїх «друзів» лісовою дорогою, Інна потелефонувала в міліцію. Звичайно, тобі ми не могли допомогти, але для неї це плюс. Заспокойся, обіцяю тобі, що їй дадуть умовний термін. Думаю, що вона повернеться на нормальну дорогу…

— Ну, молодець, — полегшено зітхнув Гриць, знову розслабившись на подушці. — Я дуже радий…