Вогнесміх

Ще згадати Бориса і Гриця. Борис, як скеля. Йде своїми науковими хащами мовчазно, ніколи не скаржиться, нікому не докоряє. Сімейне життя не дуже витанцювалося, матері це видно аж надто ясно, та син навіть словечком не обмовиться про теє і завжди говорить лише про роботу, щасливий нею. А Гриць, остання дитина, мізинчик, кожноденно під вітрами неспокою. Не зупиниться на певній професії, не всидить на одному місці, не знайде дівчини до пуття й до серця. І сни сняться Ярині про нього якісь химерні, страшні, тривожні. То розбивається Грицюня об скелі, то втікає від страшних потвор, то не вертається з бою, а вона отримує похоронку, як це часто було в дні останньої війни. Знає Ярина, що все це марення, а душа горить — не згорає, і нікому розділити з нею ту вічну пекучість, те тріпотіння материнського серця.

Ніч тяглася, як горе. Здавалося, їй не буде кінця. Та потроху танула темрява, насичувалася імлисто-сірими барвами світання, потім — ніжно-перлистими, рожевими. Так вона й не заснула, лише кілька разів склепила повіки і мандрувала в ті короткі миті по химерній країні своїх думок: виринали перед її внутрішнім зором лиця дітей, спліталися в найнесподіваніших виявах і поєднаннях. Зненацька сліпуча блискавиця пронизала свідомість, і Ярина відчула себе на високій горі. Була вона юною дівчиною, і поруч стояв Василь — якийсь тонкий, натхненний, молодий. Він обнімав Ярину за плечі і наспівував їй чарівну пісню: слів не розібрати, а мелодія була радісна й гармонійна — кожен звук, кожен акорд відлунював у серці, ставав нероздільною суттю свідомості й чуття.

А внизу, під горою, стояли теж Ярина з Василем, тільки вони були старі, зморшкуваті, такі, як тепер, і сумно, трохи докірливо дивилися вгору, на своїх молодих двійників.

— Ходімо, — тихенько озвалася юна Ярина. — Мені незручно. Баба Ярина гнівається.

— Я не гніваюся, — зітхнула стара Ярина. — Я тільки хочу запитати тебе: чи не забудеш страждання, котре довелося мені звідати, в іншому житті?

Очі молодої Ярини спалахнули вогнями щирості.

— Не забуду довіку!

— А мрію мою, котра не здійснилася тут, чи понесеш далі?

— Понесу!

— А пам’ятаєш, про що я мріяла тоді, як ми зустрілися з Василечком у дубовому гаю? Коли сонце сідало ва обрій, а я дивилася на нього, і здавалося мені, що то човен, котрий перевезе мене до світу, де все, все здійснюється… Чи не загубиш ти давньої мрії моєї в нових мандрах?

— Не загублю, — пролунало у високості, ніби луна далеких років. І стара Ярина кинулася з дрімоти. Наступав новий ранок…

Проводячи Христину до сторожки, Сава йшов поруч, але не смів узяти її за руку, наблизитися. Була вона, як і при першій зустрічі, трохи відчужена, задумлива, далека. Йшла лісовою стежкою легко, ніби не торкалася землі. Зачарований ліс мовчав, місячні промені ткали в листі срібне мереживо, інколи Христина пронизувала те феєричне плетиво і здавалася тоді нетутешньою істотою. Хлопець згадав її записи і вирішив поговорити про них, щоб якось прокласти містки до її закрижанілої душі.

— Я перечитав твої роздуми, Христино…

— Яке враження? — Вона мигцем глянула на нього в напівсутінках ночі й знову одвернулася.

— Я згоден з тобою, що на планеті створилася катастрофічна ситуація в стосунках між рослинним світом і людським породженням — технологією. Це й не дивно. Флора розвивається мільярди літ, а технологія — дитя якоїсь сотні років. Рослина всебічно пристосувалася до природи, налагодила безліч зв’язків з нею, а технологія ще нагадує якийсь раптовий вибух, безконтрольний виплеск енергії, пошуків, експериментів. Таке враження, ніби хтось щось шукає, ігноруючи будь-які застереження й закони безпеки. А може, це справді якийсь вибух? Ми думаємо, що прогрес, а воно — розпад…

— Це ти прочитав десь чи сам так думаєш? — зацікавлено повернулася до хлопця Христина.

— Сам. Хіба мої слова щось особливе? Це ж ясно всім.

— Даремно так думаєш. Більшість людей далекі від таких думок. Навіть екологи плавають у рожевих туманах, сподіваючись на те, що можна «захистити природу» якимись законодавчими актами та карами, що зрештою все обійдеться! А твоя думка — вельми цікава й точна: технологія пішла в антиприродному напрямку — ось чому це подібне до вибуху. І будь-якому шукачеві виходу з екологічного тупика треба враховувати цей зловісний факт. Ну, гаразд, ти збагнув дилему, а як ти ставишся до основної пропозиції — реконструкції Першоприроди?

— Я ще мало знаю, мало читав, — зітхнув Сава. — Тільки в душу закрадається сумнів: як ти побудуєш свої форпости краси, свої заповідники альтернативних пошуків у середовищі браконьєрів, байдужих споживачів, у оточенні антагоністичного світу? Кожен твій крок буде суперечити океану протилежних дій і вся твоя альтернатива нагадуватиме жалюгідний писк комара перед гуркотом танка.