Вигнання в рай (СИ)

- Так, так, зв╕сна р╕ч, - з розум╕ючою посм╕шкою похитав головою Михайло Архипович, - чому б це мало мене ображати, мен╕ н╕чого приховувати, та й ц╕кавить це не лише вас, як ви можете здогадатись, це зац╕кавлювало й декого з ╓парх╕ального управл╕ння. Та н╕чого крамольного тут нема╓ й близько. Щоб прост╕ше й дох╕длив╕ше пояснити, я можу сказати, що для того щоб воювати усп╕шно, ворога треба знати дуже добре. Та це так, образно. Бо насправд╕ в╕йна - це не ╓ ремесло священика, та й ворогом я н╕кого не вважаю, ╓ просто заблудл╕ душ╕, ╕ для того, щоб ╖х вивести з╕ стану заблудження, чи блуду, треба дуже добре знати т╕ пота╓мн╕, темн╕ стежки-дор╕жки др╕мучо╖ людсько╖ природи, якими якраз ╕ можна заблукати в т╕ непрох╕дн╕ хащ╕ гр╕ха, де нав╕ть невеликий проблиск благодатного божественного св╕тла вида╓ться вже чимось неймов╕рним, поза природним, зайвим. От ви говорите, Н╕цше, а що Н╕цше? Н╕цше сам себе покарав сво╓ю гординею, так жахливо завершивши св╕й земний шлях, загнавши себе в безвих╕дь сво╓ю нерозкаян╕стю, але його приклад на жаль н╕кого й н╕чому не навчив, ╕ хибн╕сть настанов його ф╕лософ╕╖ довело двадцяте стол╕ття, коли вже пров╕дна верства д╕яльного людства взяла за кер╕вництво до д╕╖ догмати н╕цшеанства, а по сут╕ сатан╕зму, особливо ж наглядний тут приклад фашизму й комун╕зму, як╕ в цьому план╕ ╓ одним ╕ тим самим. А взагал╕ то, я б не став тут вид╕ляти Н╕цше, в╕н лише один ╕з прояв╕в того величезного заблудження, в яке втрапило людство дек╕лька останн╕х стол╕ть сво╓╖, загалом недовго╖ ╕стор╕╖, тут можна було б згадати дуже багатьох, ╕ того ж Дарв╕на, ╕ того ж Фрейда, й багатьох, багатьох ╕нших. Загалом це заблудження умовно можна було б назвати, використавши ф╕лософську терм╕нолог╕ю, матер╕ал╕змом, коли за нар╕жний кам╕нь св╕тобудови було взято матер╕ю, тобто спочатку самов╕льно з"явля╓ться матер╕я, яка згодом породжу╓ з╕ сво╖х свав╕льних надр дух. А де, коли, як ╕ для чого з"явилася ця сама матер╕я, що безпорадно зависла в вакуум╕ холодно╖ безк╕нечност╕ ╕ безладно дри╜а╓ ручками й н╕жками сво╖х, безсилих дати щастя, матер╕альних законом╕рностей, для чого ц╕й матер╕╖ знадобився дух, який, врешт╕, теж визнача╓ться тими ж самими матер╕альними законом╕рностями? Якесь зачароване коло. На перший погляд, зрозум╕ло кожному, що це н╕сен╕тниця, - отець Михайло якось дивно, нав╕ть трохи безпорадно, здвигнув плечима. - Але ж в цю, вивернуту навивор╕т, перевернуту вниз головою й догори ногами ╕стину в╕рять найпрониклив╕ш╕ уми й пишуть ╖╖ на прапорах прогресу ось вже останн╕ дек╕лька стол╕ть, плоди чого пожина╓мо зараз ╕ ми. Якщо ж глибше розглянути всю цю ╕стор╕ю з самозванством матер╕╖, то можна сказати, що створене проголосило себе господарем свого творця, створене проголосило себе творцем свого творця. ╤ ця самопроголошена твар б"╓ться в судомах безсило╖ лют╕ в даремних намаганнях силою, ╜валтом викресати з матер╕ально-законом╕рного процесу плотських ут╕х хоч якусь ╕скорку чисто╖ радост╕ й щастя... Та я, мабуть, дещо захопився, - раптом окинув в╕н оком присутн╕х, - мабуть, уже втомив ус╕х сво╓ю балаканиною?

- Та що ви отче, - посп╕шив переконати його в протилежному Серг╕й, - ви так ц╕каво говорите, так просто й зрозум╕ло показу╓те так╕, здавалось би, складн╕ реч╕. Я, наприклад, багато що побачив у новому св╕тл╕, багато чого зрозум╕в такого, до чого не м╕г сам н╕як д╕йти, хоча й думав над цим досить довго.