Вигнання в рай (СИ)

Розмова небавом захопила ╖х, розширюючи сво╓ русло, розпросторюючи теч╕ю роздум╕в. Серг╕й зрозум╕в, що величезна купа книг в осел╕ отця Михайла - це не просто велика к╕льк╕сть, це к╕льк╕сть, що зг╕дно з канонами д╕алектики перейшла в як╕сть. Здавалося, не було тако╖ галуз╕ гуман╕тарних знань, в як╕й Михайло Архипович не був би об╕знаний. Та й Оксана не пасла задн╕х - спок╕йно й переконливо вона могла висловити свою думку, зовс╕м не поверхову, на яку завгодно тему, яка, здавалось би, й зовс╕м не мала н╕якого стосунку до рел╕г╕╖. Менше за все цей священик та його донька були схож╕ на вузьколобих клерикал╕в, що фанатично прославляють якусь одну ╕дею, проклинаючи все ╕нше. Вони щиро були в╕дкрит╕ для обговорення яких завгодно питань, готов╕ були дов╕рливо й сп╕вчутливо вислухати яку завгодно, нав╕ть ворожу думку, б╕льше того, йшлося на те, що якраз ворожу думку, вони й готов╕ були вислухати з найб╕льшою любов"ю й сп╕вчуттям, щоб глибше зрозум╕ти ╖╖ й переконати в ╖╖ хибност╕. Мабуть, це й була та сама любов, яку пропов╕дував ╤сус Христос, та сама любов, яка ╕ ╓ - Бог, подумалося Серг╕╓в╕. ╤ коли в╕н бачив отак батька з донькою поряд, коли ╖╖ гол╕вка лежала на батьковому плеч╕, Серг╕й все б╕льше й б╕льше переконувався в тому, наск╕льки вони таки схож╕ - батько й донька, адже на перший погляд, не зважаючи на деяк╕ поверхов╕ сп╕льн╕ риси, вони все ж досить таки в╕др╕знялись: батько - з видовженим обличчям, якому ще б╕льшо╖ продовгуватост╕ надавало довге русе волосся й п╕дстрижена бор╕дка з в╕дчутними вкрапленнями сивини; з тонкими рисами, як╕ наче спрозорювали обличчя, створюючи враження, що це обличчя належить людин╕, дух яко╖ перем╕г ╖╖ плоть, так що плоть ставала вже обтяжливою для цього духу; ╕ донька - з б╕льш округлим, хоча теж дещо видовженим обличчям, але риси якого, будучи теж досить правильними й тонкими, все ж св╕дчили про ╕деальну гармон╕ю духу й т╕ла, як╕ доповнюючи одне одного, буяли довершеною досконал╕стю. Але коли вони отак сид╕ли поруч, схилившись одне до одного, вислуховували чуж╕ думки, висловлювали сво╖, вони взагал╕ здавались одним ц╕лим - лаг╕дна доброзичлив╕сть, неупереджен╕сть н╕ до чого й н╕ до кого, щире сп╕вчуття, що звучали в кожному слов╕, так що нав╕ть ╖хн╕ голоси, хоча й були один д╕вочим, а ╕нший чолов╕чим, здавалися схожими, ╕ головне - оч╕, ц╕ чист╕, ясн╕, глибок╕ оч╕, що випром╕нювали всепереможну силу ╖х внутр╕шнього св╕тла, оч╕, котрими, як Серг╕╓в╕ ╕нод╕ здавалося, на нього дивився сам ╤сус Христос, так що Серг╕╓в╕, як ╕конописцю, видалася заманливою думка, запам"ятати ц╕ обличчя для прикладу при написанн╕ лик╕в святих, хоча, можливо, така думка й межувала з деяким святотатством.

Неоч╕куваною була й повед╕нка Горпини Степан╕вни - взагал╕ не в╕дзначаючись, як Серг╕й устиг пом╕тити, мовчазн╕стю, п╕д час гостини в отця Михайла, вона майже не проронила жодного слова, вона мовчки сид╕ла, поглинаючи блаженним, захопленим поглядом сво╖х незр╕внянних улюблених панотця ╕ його доньку, вона вс╕м сво╖м ╓ством всотувала кожне ╖хн╓ слово, можливо, ╕нод╕ й не розум╕ючи його смислу, але свято в╕рячи в ╓дино можливу правильн╕сть сл╕в, як╕ виходили з цих уст.

Допивши чай, Серг╕й п╕дв╕вся й п╕д╕йшов до книжно╖ шафи. Оглядаючи кор╕нц╕ фол╕ант╕в, в╕н ще раз переконався в р╕зноб╕чност╕ й широт╕ панотцевих зац╕кавлень. Особливо ж його вразила широта тих ф╕лософських набутк╕в людства, якими ц╕кавився Михайло Архипович: античн╕ мудрец╕, середньов╕чна апологетика й патристика, хоча авторами й були не лише православн╕, але й католики, та, врешт╕, й матер╕ал╕сти вкуп╕ з марксистами - все це ще якось можна було зрозум╕ти, але - Н╕цше? А тим б╕льше - Фрейд?!. Це якось зовс╕м уже не вкладалося в голов╕, не трималося купи.

- Вибачте, отче, - не зм╕г утриматися в╕д питання Серг╕й, - мен╕ просто дуже ц╕каво, якщо це вас, зв╕сна р╕ч, не образить, чому - Н╕цше? Чому - Фрейд? Невже це справд╕ вас ц╕кавить? Чим?