Вигнання в рай (СИ)

Хоча для самих мешканц╕в села Веселого знаменитий вже на весь св╕т розпис ╖хнього храму був приводом не лише для гордост╕, але й для сумних роздум╕в про неспов╕дим╕сть шлях╕в Господн╕х, адже нагадував про незд╕йснене, ╕ скор╕ш за все вже незд╕йсненне щастя ╖хньо╖ улюблениц╕ Оксани - можливе щастя Оксани з Серг╕╓м було б щастям для кожного в сел╕, але...

Сама ж Оксана, п╕сля освячення храму ще деякий час побувши вдома з батьком, повернулася до свого р╕дного монастиря свято╖ Ольги, до сво╖х сестер-монахинь, наречених Господа. Про що вони вдвох говорили з настоятельницею монастиря мат╕нкою Параскевою н╕хто не знав, але коли Оксана вийшла з кел╕╖ настоятельниц╕, то в не╖ не було нав╕ть натяку на печаль чи в╕дчай, обличчя Оксани св╕тилося п╕днесеною рад╕стю над╕╖ на в╕чне щастя - Оксана вже точно знала, що Серг╕й живий, але доля розпорядилась так, що разом вони на цьому св╕т╕ бути б╕льше не можуть, ╕ все ж, не зважаючи на так╕ обставини, вони таки будуть разом. Розлука лише поглибить ╖хн╕ почуття, ╕ те, що ╖хн╕ т╕ла не зможуть злитися в одне т╕ло, зробить ╖хн╓ кохання лише чист╕шим, п╕днесен╕шим, бо душ╕ ╖хн╕ в╕д цього лише м╕цн╕ше з╕ллються в одну душу, душу, яка буде жити в╕чно.

Невдовз╕ Оксана прийняла постриг ╕ перейшла з╕ стану послушниц╕ в стан монахин╕, що ╖╖ лише наблизило як до Господа, так ╕ до Серг╕я, але не стало й на завад╕ для в╕дв╕дин ╕ свого батька, ╕ матер╕ зниклого Серг╕я Л╕д╕╖ Антон╕вни, яка стала тепер для Оксани другою мат╕р"ю. ╤ ╖╖ зовс╕м не здивувало, коли одного разу, в╕дв╕дуючи в Ки╓в╕ тепер вже ╖хню з Серг╕╓м сп╕льну мат╕р, Оксана д╕зналася, що Л╕д╕я Антон╕вна пер╕одично отриму╓ в╕д когось грошов╕ перекази - Оксана в╕дразу здогадалася, що це Серг╕й...

Н╕коли, н╕коли в житт╕ ╖м б╕льше не судилося побачитися на ц╕й земл╕, але й н╕коли, н╕коли - н╕ в житт╕ земному, н╕ в житт╕ в╕чному ╜- ╖м не судилося розлучитися.

2.

Не дуже далеко в╕д ж╕ночого монастиря свято╖ Ольги, де Господу служила Оксана, був п╕д Ки╓вом ще й чолов╕чий монастир святого Миколи, заснований, як ╕ монастир свято╖ Ольги в т╕ ж буремн╕ часи становлення Укра╖нсько╖ пом╕сно╖ православно╖ церкви прихильниками Ки╖вського Патр╕архату - багато молодих завзятих неоф╕т╕в, захоплених покликом служ╕ння Богу й Укра╖н╕, присвятили сво╖ серця Господу в цьому монастир╕.

Саме до цього монастиря одного дня якраз невдовз╕ п╕сля в╕дкриття храму в сел╕ Веселому зав╕тав незнайомець. Це був ще молодий чолов╕к, довгий час не голений, з очима, як╕, здавалося, дивилися здеб╕льшого лише в свою власну душу ╕ бачили там т╕льки тугу, яка волала про Боже милосердя. Одягнений цей молодик був у стоптан╕ крос╕вки, давно непрасован╕ брюки, з╕м"яту куртку ╕ в"язану вовняну шапку - тобто загалом на перший погляд нагадував одного з досить широкого в той час прошарку людей, викинутих долею за борт, яких називали безхатченками, якби не його погляд, здавалося, пост╕йно заглиблений у власну душу, погляд, який наче бачив минуле, сучасне й майбутн╓ одночасно, тобто бачив в╕чн╕сть. Оцей незвичайний погляд якраз ╕ привернув увагу монастирсько╖ брат╕╖, не дозволивши з порогу зарахувати цього в╕дв╕дувача до когорти безхатченк╕в.

Але не т╕льки незвичайний погляд ╕ вираз обличчя ╖хнього гостя привернув увагу служител╕в чолов╕чого монастиря святого Миколи - його повед╕нка в монастир╕ теж була досить незвичайною. Н╕, його повед╕нка не була неправильною, якраз зовс╕м навпаки, вс╕ д╕╖ прибульця були якнайв╕дпов╕дн╕шими до ситуац╕╖, в╕н поводився так, н╕би т╕льки недавно покинувши ст╕ни монастиря, знову сюди повернувся: щойно перетнувши вх╕д до обител╕, в╕н упевненою ходою попрямував до монастирсько╖ церкви, де зд╕йснив ус╕ ритуальн╕ д╕╖ зг╕дно до церковного канону, так наче в╕н ╕ справд╕ був тут не гостем, а господарем. Пот╕м же г╕сть монастиря звернувся до першого ж монаха з досить таки дивним проханням - в╕н попросив надати йому можлив╕сть написати ╕кону...

Звичайно ж, збентежений молодий монах не зм╕г в ц╕й ситуац╕╖ придумати н╕чого ╕ншого, як п╕ти з ц╕╓ю справою до настоятеля монастиря отця Костянтина. Середнього в╕ку, з окладистою бородою, дещо виснажений аскезою т╕лесно, але з палаючим в╕рою проникливим поглядом, наче щойно з╕йшов з╕ старовинно╖ в╕зант╕йсько╖ ╕кони, отець Костянтин, вислухавши молодого монаха, в╕дразу ж п╕шов зустр╕тися з незвичайним паломником. П╕д╕йшовши до гостя, отець Костянтин довго вдивлявся в його обличчя, доки той ╕ соб╕ просто й в╕дверто дивився в обличчя настоятеля - погляд новоприбулого в цей час був звернений, здавалося, не просто всередину свого власного серця, а набагато глибше, вглиб найсутт╓в╕ших основ буття. По деяк╕м час╕ отець Костянтин повернувся до монаха, який його супроводжував, наказав йому надати в розпорядження новоприбулого гостя кел╕ю ╕ все необх╕дне для писання ╕кон, ╕ надал╕ надавати в його розпорядження все, що тому знадобиться.