Вигнання в рай (СИ)

А Оксана! Оксана зовсм не була схожа н на одну з ранше знайомих Сергв жнок. Вона не вкладалася н в як рамки, н в як стандарти, н в як стереотипи. Оксана взагал була бльш схожа на якесь небесне створння, на янгола, анж на звичайну земну людину. Сергй весь час згадував, як вона того вечора слухала його, коли вн читав врш: вона весь час, майже не змигнувши, дивилась прямо йому в оч, щиро, доврливо, вдверто дивилась прямо йому в оч, в Сергя виникло вдчуття, що мж ними налагодився такий зв"язок, що Оксана прекрасно зрозумла б ус його почуття й думки, виражен в вршах, навть без слв, бльше за те, вн був упевнений, що таке хн з Оксаною можливе порозумння без слв було б набагато глибшим, вдвертшим, вдчутншим, що слова для сплкування з нею йому просто зайв.

А недля все наближалась. Цими днями Сергй неодноразово зустрчався з Оксаною - найчастше зранку, коли вн приходив до церкви працювати, А Оксана все ще там молилась. Потм вона виходила з храму, вони деякий час сидли вдвох на лав пд запахущим бузком, розмовляючи про всяку всячину розумючи й вдчуваючи пд цю всякою всячиною набагато бльше. Звичайно ж, Сергй намагався прийти до храму якомога ранше, щоб застати там Оксану, й вона це прекрасно розумла навряд чи пшла б додому не дждавшись його й не посплкувавшись з ним, якби вн запзнився, вн теж це знав, але про це вони мовчали - це була хня невеличка удавана тамниця, що ще тснше поднувала х, надаючи хнм ранковим зустрчам якось додатково навно-дитячо чистоти: вони зустрчались неначе б то цлком випадково, хоча прекрасно знали, що зустрнуться, хотли ц зустрч, прекрасно знали, що не могли не зустртися, знали, що без ц зустрч м було б дуже важко прожити наступний день. Зустрчався Сергй з Оксаною в не вдома, коли заходив до отця Михайла в справах, хоча обом було зрозумло, що прийшов вн бльше для того, щоб побачити , анж у справах.

Так що не можна було сказати, щоб Сергй вс ц дн, що залишилися до недл сумував за Оксаною вд неможливост бачити, все ж довгоочкувана недля чомусь стала для нього якоюсь мфчною межею, що вддляла його вд щастя, й тому наближення ц недл сприймалося як наближення справдження найзаповтнших мрй.

недля ця, як й належить за законами земного часу, таки настала. Схопившись з постел разом з сходом сонця, Сергй пробгся берегом Днпра, скупався, виршив провести цей ранок, як належить справжньому православному християнину, навдавшись до храму й вдбувши службу Божу. Поки Сергй розписував новозбудований храм, служба вдбувалась у старй, як називали мсцев прихожани, церкв. Розташована ця стара церква була в центр села, була це, власне кажучи, проста середнього розмру цегляна будова, та, власне, можна сказати, просто простора хата, хоча й з позолоченою банею над шиферним дахом. Та не зважаючи на все, це був таки справжнй храм Божий, оскльки наближенсть до Бога визначаться все ж не пишнотою, а зовсм ншими якостями, яких цй будов якраз надавала врнсть мсцево православно громади Божим заповдям. До ц саме церкви Сергй, поголившись, одягнувшись належним чином, якраз збирався завтати т недл.

Про початок служби Божо з самого ранку сповщали церковн дзвони. Пднесена мднозвонна мелодя заклику до молитви розносилась селом околицями, пронизуючи кожну клтинку кришталево ранково тиш спонукою до думки про Всевишнього. Як багато з селян, Сергй вирушив на цей щиросердний заклик дзвонв: заради сьогодншнього святкового дня вн зодягнув свою улюблену вишиванку, яку придбав ще на зор свого християнського й нацонального пробудження яку завжди зодягав у найзнаменнш моменти свого життя. От цього ранку улюблена вишиванка, коли вн шов селом, згрвала його серце вдчуттям кревно дност з тими безкнечними поколннями його народу, як виплекали цей незрвнянний н з чим укранський дух, закодований загадковим червоно-чорним плетивом, вишитим на сорочц. Сергй нс це загадкове плетиво на свох грудях вдчував пд ним животворний хрест - поднання х було таким природним, таким переможним, це було днання всх незлченних попереднх поколнь, що проходило через Сергвих сучасникв до всх майбутнх поколнь укранського народу, вдкритого до Бога до всх нших народв.

Все цього ранку було таким святковим: сонце було неначе головним дзвоном, вд якого й розходилась та божественна мелодя, яка нби тльки вдбивалась вд церковно дзвниц, рухаючи руками дзвонаря в такт усесвтньо радост; зелень трави й дерев була насичена такою невичерпною життдайнстю, рзнобарв"я квтв буяло такою незглибимстю щастя, що здавалось достатньо одного глибокого подиху, щоб стати безсмертним; а враншнй втерець все змшував це святкове буяння природи з невпинним плином церковного дзвону, пдносячи душу все вище й вище - до неба, до сонця, й вище неба, й вище сонця.