В лабіринтах абверу

Полковник уважно вивчив матеріали, які були в папках. Ці чекістські хроніки виявилися настільки цікавими, такими значущими для патріотичного виховання молодого покоління, що Максимович після закінчення слідства попросив дозволу опублікувати їх. Коли задум було схвалено, він ознайомив з документами авторів цієї повісті. Ми змінили в книзі лише кілька прізвищ і порушили для зручності викладу послідовність деяких подій. Отже, перед читачем — витяг з чекістських хронік передвоєнного часу і періоду Великої Вітчизняної війни.

КНИГА ПЕРША

ТРОЄ З ОДНОГО СМІТНИКА

Архівні документи, що лежали перед Максимовичем, були датовані літом передвоєнного року. Та багатьма деталями, згаданими в них, зокрема життєписами дійових осіб, вони сягали аж за межі нинішнього століття.

Особливо зацікавили полковника три біографії. Різні і разом з тим схожі, як політ трьох стріл, пущених однією рукою.

…Коли сім'я поважного петербурзького чиновника Герасима Андрейка зустрічала в новорічну ніч прихід XX віку, Карпа навіть за стіл не посадили. Йому минуло тоді лише три роки. А вже через п'ять батько визначив кар'єру сина: віддав його до комерційного училища. Другою сходинкою до мети став Київський комерційний інститут. Але світова війна примусила студента Андреика ухилитися від лінії комерційної. Він склав екзамен на прапорщика і вірною службою цареві добився високих чинів та відзнак.

Жовтень офіцер Андрейко зустрів у таборі ворогів трудового народу — біляків. Два роки бився проти Червоної Армії. Під Сімбірськом потрапив у полон. Прикинувся жертвою несвідомості. Дав слово честі ніколи більше не підносити зброю проти влади Рад. Це виявилося підступною брехнею. За спробу вдруге податися до білогвардійців довелося сісти у в'язницю. Однак менше ніж за рік Андрейко мав ще одну нагоду переконатися в гуманності радянського правосуддя: першого травня 1921 року його звільнили за амністією. Віддячив новою зрадою: втік за кордон. Став завсідником найбрудніших нічліжок Мешхеда, Тегерана, Бейрута, Бомбея. Набивався і в турецькі піддані. Відмовили. Роботи не вистачало на своїх.

У 1925 році Андрейко, мало не на колінах, виблагав візу до Польщі. Тут теж не забагатів. Заробляв копійки, підносячи цеглу на будівництві у Варшаві. Давав уроки французької мови онукам поміщика Опіриновського в Тучині на Ровенщині. Працював помічником шофера на Бабинському цукрозаводі. Скнів писарчуком у панському маєтку в селі Дорогобуж на Волині.

Жив без впевненості в завтрашньому дні, без постійного даху над головою, без громадянства. Приниження, безпорадність, завжди схилена спина. Всього цього він зазнав як відплату за зраду.

Вогник надії зажеврів аж тоді, коли Польщу окупували гітлерівці. Нарешті, думалось, з'явилися справжні роботодавці. Тепер підскочить ціна на все антирадянське.

Та відразу продатися не наважувався. Знав бо, що серед російських емігрантів панують різні настрої. Одні, як і він сам, ладні хоч сьогодні з німцями на Москву. Інші не від того, щоб Ради знесилились в боротьбі з фашизмом, і тоді можна буде досягти цілей, яких білі армії не змогли вибороти в громадянській війні. А от колишній однополчанин Андреика, вислухавши його плани служити під прапором із свастикою, обурливо сплюнув, одвернувся й перестав вітатися при зустрічах.

На Карпа Андреика це враження не справило. Став лиш обережнішим.

Не помилився тільки в одному: при новій ситуації таких, як він, ще шукатимуть.

Запрошення надійшло через давнього сусіда по нічліжках Іуду Максимовича Філіппова. За довгий час їх розлуки колишній сутенер і дрібний торговець наркотиками у підворіттях Бомбея вибився у бізнесмени: постачав сіно уланському полку, дислокованому на Волині.

Полку не стало. Філіппов оселився в Грубешові. Приліпився у співвласники ресторану, на вивісці якого стояло німецьке прізвище.

— Живу на всю губу, — хвалився ресторатор.

А щоб старий друг міг у цьому переконатися, його запросили в гості.

Запрошення було прийняте. Незабаром і зустрілися. Хильнули по чарці, ковтнули по другій, проголосили тост за дружбу й одвертість. Філіппов сказав гостеві:

— Не подумай, що через грошові справи нехтую громадськими обов'язками. Я представляю в Грубешові Загальнокозачий союз. Тепер у ньому об'єднані всі козачі емігрантські організації. Центр — у Празі. На чолі союзу — генерал Попов. Чекаємо свого часу: на Москву! Кажуть, уже недовго.

Обличчя Андрейка спохмурніло, взялося червоними плямами. Випивши одним духом великий келих горілки, що стояв перед ним, він не сказав, а скоріше вигукнув:

— А я не можу чекати! Не можу і не хочу! Годі! Мені потрібна робота. Така, щоб гроші були. Багато! Розумієш? Парабола мого життя пішла вже вниз, а я ще й не жив, як хотілося. Кращі роки прожебрачив, провів у нічліжних ямах. Не можу більше, не хочу!