В лабіринтах абверу

Йдучи разом з радянським розвідником Миколою Клинченком та його помічниками по лабіринтах абверу, стежачи за «дуелями умів» наших і ворожих розвідників, автори книги не завжди могли знайти у сюжетних ходах місце для того, щоб докладніше спинитися на деяких деталях. Ось чому автор передмови бачить своє завдання в тому, щоб ширше зобразити загальний фон, на якому розгортається сюжет повісті, і тим самим допомогти читачеві краще зорієнтуватися в подіях того часу.

У «Лабіринтах абверу» згадується побіжно про чвари між різними угрупованнями оунівців, зокрема між бандерівцями й мель» никівцями, яких доводиться мирити німецьким хазяям. Тривають ці чвари й досі. Мимоволі постає питання: що за принципові розходження могли бути в таборі прислужників фашизму, які давно зрадили свою батьківщину й наймитували по розвідках капіталістичного світу?

Простежимо ці «розходження» на прикладі, так би мовити, первородного конфлікту між Мельником і Бандерою. Хоч треба сказати: скільки існують організації українських націоналістів, стільки тягають вони один одного за чуби, не спиняючись і перед фізичним знищенням окремих конкурентів.

Так от що вийшло у Мельника з Бандерою. В 1939 році у зв'язку з возз'єднанням західноукраїнських земель з Радянською Україною багато українських націоналістів втекли через тимчасову демаркаційну лінію до Польщі, окупованої гітлерівцями. А на загарбаних територіях фашисти повипускали з в'язниць усіх своїх приятелів-злочинців, у тому числі оунівців. Отак вибралися з-за ґрат і вбивці польського міністра внутрішніх справ Перацького — засуджені на довічну каторгу старі агенти абверу Степан Бандера та Микола Лебідь.

Розібравшись в обстановці, побачивши, що на таких, як вони, великий попит у зв'язку з підготовкою війни проти СРСР, обоє зажадали від Мельника, щоб трохи посунувся і дав їм теж місце: серед «головних провідників», ближче до абверівської кормушки, бо вони теж усією душею за гасло: «Здобудемо Соборну Самостійну Україну з допомогою Великонімеччини».

Мельник не погодився. Бандера кинувся до господарів — у головне управління абверу. В час консолідації всіх антирадянських сил для походу на Схід Канаріс, який раніше не раз застосовував до оунівців принцип «поділяй і владарюй», був тепер проти будь-яких конфліктів. «Абвер-2», в особі того ж Штольце, прийняв по черзі Бандеру та Мельника, умовляючи їх помиритися. Ті пообіцяли, але незабаром взялися за старе. Бандера зайняв при цьому більш вигідну позицію: він обвинуватив свого конкурента в недостатній антирадянській активності й запевнив, що коли відокремиться від Мельника і створить нову організацію, до якої сам добере з агентури людей, готових на все, абвер про це не пожалкує.

«…Згідно з моєю рекомендацією, — писав у своїх зізнаннях полковник Штольце, — Канаріс спинився на кандидатурі Бандери. Йому доручена була організація антирадянських виступів на території Західної України». В цій діяльності Бандері мала допомогти філія абверу в Кракові — «абверштелле-Краків».

Резидент абверу в головному проводі ОУН Ярий провів за дорученням Канаріса відповідну роботу в цій організації. В результаті стався розкол на мельниківців і бандерівців — буря в склянці води, бо суперечка йшла не про якісь політичні принципи, а про те, хто краще служить господареві й кому має дістатися більший кусень. Усе це, зрештою, сприяло тому, що в «Лисячій норі» ще міцніше прибрали до рук обидва табори. В усякому разі обидва вони продовжували постачати кадри для шпигунсько-диверсійних шкіл «абверштелле-Краків», чия підривна діяльність показана на сторінках цієї книги досить широко.

У підготовці і в ході війни проти СРСР українські буржуазні націоналісти були агентурою таємних служб гітлерівської Німеччини. Платною агентурою з усіма обов'язками, які з цього випливають. Ось чому оунівці мали зв'язки лише з абвером, гестапо та іншими таємними службами, а не з урядовими колами Німеччини. Далі шпигунської і диверсійної кухні їх не пускали.

Обидві «сторони» — господарі і наймити були варті одне одного: оунівці, щоб переконати своїх фашистських роботодавців у потребі якнайшвидше напасти на СРСР, щедро постачали їм чимало міфічної «розвідувальної» інформації. Гітлерівці, в свою чергу, через керівників фашистських таємних служб роздавали «провідникам» ОУН обіцянки, а насправді Україна потрібна була фашизмові як колонія, як аграрний придаток, а не як «самостійна» і «соборна». Власне кажучи, гітлерівці ніколи не приховували, яку долю готують слов'янським народам. І вже початок другої світової війни показав, що вони ніколи не відмовлялися від своєї програми і своїх планів.

Наведемо надзвичайно характерний трофейний документ, що яскраво й переконливо підтверджує це. Ось рядки з стенограми, яка озаглавлена: «Промова гауляйтера Еріха Коха на нараді керівного складу цивільної адміністрації рейхскомісаріату України в м. Ровно 26–28 серпня 1942 року».