Доктор сів. Хоч би вже перестала та черкати там своїм ідіотським ножиком. Які тут ножики тепер? І взагалі, з якої речі вона його посилала на смерть? Яке йому, докторові, діло до її кацапів, українців, до панів, пролетарів? Навіщо він ізв’язався з цією невідомою, пришелепуватою, фанатичною дівчиною? Вб’ють же через неї, неодмінно вб’ють! Виведуть надвір, скажуть бігти, й ... він так само, як старий поляк, тільки закрутить рукою й осяде ввесь.
Доктор почув, що його починає нудити. Туга ревматично, як нестерпно-болючий зуб, боліла в душі.
Ах, та коли ж вона перестане вж§ гострити того проклятого ножика? І нащо він дав їй його? Вона ним тільки погубить і його і себе.
— Ви ще не стомились, Ольго Іванівно?
— Трохи стомилась. Я сяду теж. Де ви? Я думала, ви заснули, боялась вас розбудити.
Сказилась вона, чи що: заснув! Наче він лежав тут для того, щоб заснути, спочити, а завтра їхати собі на той бік. Дійсно, поїде, тільки на другий «той бік»! А туди можна й, не спавши, подорожувати.
— Та де ви, докторе? Обізвіться!
— Тут. Ідіть попід стіною.
Вона трохи не стукнулась об його. Тепла рука її вхопила його за чоло, а коліно уткнулося в плече, кругле, жіноче. Могла б усе ж таки обережніше в темноті йти.
— Вибачте, я, здається, вас штовхнула?
— Нічого.
Вона сіла поруч і довго вовтузилася з своїми ногами. Лікоть її неприємно торкався руки доктора. Він злегка відсунувся. Вмостившись, вона знов узялася за ножик і черепок, чорт би їх узяві
— Хіба ще не гострий?
— Ні, на кінці майже зовсім тупий. А на кінці саме й треба, щоб гострий був.
— А чи не втомите ви собі руку цим гострінням?
— Ви гадаєте, що вона втомиться?
— Розуміється. Ви ж уже кілька годин напружуєте її.
— Я вже два пальці порізала.
— Ну, от бачите.
Вона затихла, пововтузилась і сказала:
— А ну, попробуйте ви, чи гострий. Обережно. Нате. Де ваша рука?
Доктор у темноті по її ліктю добрався до руки й узяв ножика. Він був такий самий тупий, як і раніш, тільки подряпаний.
— Гострий?
— Цілком. Більш абсолютно не треба гострити. Хай рука спочине. Нате, сховайте.
Знову помацки зустрілись їхні руки. Її пальчики ніжно обняли його руку й перебрались до ножика.
— Ну, значить, я дам спочити руці й піду.
— Куди? До Єр£мєєва?
— Розуміється.
Оце так. Значить, вона вже й до дванадцятої не хотіла ждати! Вона спочине й піде. І зараз же там зачується крик, галас, вистріли; загрюкають двері, затупотять ноги, ввірветься сюди сіра, дика, люта юрба, накинеться на нього, почне скажено гатити його чобітьми по животі, по лиці, по очах, почне колоти багнетами в горло, груди, в серце, розтопче, розшматує, зробить з нього криваву масу й викине в помийну яму. І лишиться після нього отут тільки велика калюжа крови та кашкет.
І це буде, буде неминуче, як тільки трохи спочине ця напівбожевільна дівчина зо своїм ножичком. Через півгодини, через десять хвилин, хто її знає, скільки вона вважає потрібним для спочинку.
Але в ім’я ж чого він має рагюм із нею так безглуздо погибати!? Хто вона йому? Хто вона взагалі? Наяда? Що таке Наяда? Що за стареча, дурна, проклята сантименталь-ність? Як він, старий йолоп, міг так безрозсудно, так по-хлопчачому піти на таке божевілля, на таку явно абсурдну, смішну, хвору, чужу йому, смертельну справу?! Ради поцілунку цієї дівчини? Та навіщо йому поцілунки всіх Наяд у світі? Та він готов за один поцілунок отого кирпатого салдата віддати всі поцілунки всіх красунь землі і неба, будь вони тричі прокляті!
От вона ворушиться. Чи не збирається вже йти? А, ні!! Це вже чорта з два! «Ви, каже, тримайтеся собі, як хочете, а я піду до нього». Як хочете? Добре. От він зараз встане, піде до Єрємєєва і все йому скаже по щирості: земський лікар, пролетар, колись у тюрмі сидів, на заслання трохи не попав. А хто вона, не знає, та й не хоче знати, хай сама за себе, як хоче, відповідає. Юдко підтвердить усе. Вони всякої хвилини можуть знайти Юдка. Він скаже, що вони зустрілись і познайомились на вулиці, біля його брички. І хай вони посадять його окремо від цієї дівчини. Хай закують його в кайдани, хай посадять у льох, у помийну яму, але не вбивають. Хай не вбивають, поки не перевірять, хто він і що він. А хочуть, хай з собою візьмуть, він буде лікувати їх, адже в них не так багато лікарів. Нехай скутого тримають, він їх так лікуватиме. Але за що ж його вбивати?!
— Котра година, докторе?
Вона вже хотіла йти. Вже хотіла йти!
— Не знаю. В мене мало сірників. Я зараз вийду й у сінях при світлі подивлюсь.
— Ви вийдете?! Куди?! Постривайте...
— Мені треба. Я щось нездорово себе почуваю... Не можу ж я в хаті... Вони повинні випустити...
І доктор хапливо став підводитись. Вона ще могла вискочити поперед нього! Але тоді вже ніякі признання не поможуть. О, ні, ні, ні!
Доктор гарячково схопився на ноги. І зразу ж (дивно як!) кішки попустили кігті на плечах; дихати стало легше; в лице вдарило живим вогнем; все тіло цупко, з жадним криком тяглося геть звідси, з цієї темної ями, туди до дверей, у січи, до Єрємєєва. Він майже побіг у тьмі до порога, на зірочку світла у дверях, і застукав.
— Товаришу!.. Товаришу!..