Untitled.FR11

Доктор стримав надху і глянув на Наяду. Так, так, вона собі гострила, — вперто, завзято, діловито. Навіть сісти не хотіла. їй не було потреби сідати, її тримала на ногах її молодість, її ненависть, її любов, ах, багато такого тримало її, чого не було вже в нього. І через те він, як торба, напхана старим, нікчемним дрантям, мусів лежати на смердючій соломі. А вона завзято стояла й гострила ножика, гострила свою ненависть. Що їй смерть, життя? В неї так багато його, того життя, що вона не вірить у можливість його знищення. Вона знає, що її можуть

убити, але, щоб вона стратила життя, як це може бути? Як це може статись, коли така пекуча, нестерпна ненависть до «проклятого кацапа» горить у душі? Яка там може бути смерть? От тільки гостріше треба ножика нагострити й вирішити, куди найкраще його всадити: в серце, чи в око.

У доктора не було в душі «кацапів». І не було чести, яку мали топтати салдатські поцілунки. І не було в нього ніяких товаришів на тім боці, які воліють, щоб засадили ножика в око, аніж підставили своє тіло під ганьбу та сором од ворога.

Тим-то мусів він, доктор, лежати на підлозі, як оті, що перейшли лежати туди, в поле. І він завтра туди перейде. І завтра вже не буде на світі доктора Верходуба. Його завтра не буде на світі! Зникне небо, земля, перестануть існувати люди, дерева. Ні, завтра вранці буде і небо, і земля, і оця солома, і «камура», і все буде собі плинути далі в життя, а його, тільки його не буде.

Ні, це абсолютно неможливе й недопустиме! Цього ніяк не може бути. Це — страшно думати.

Доктор хапливо виняв цигарку й почав закурювати. Панна Ольга перестала терти й почала пробувати вістря ножика об палець. Ні, ще мало.

— Вони нам дадуть сюди яке світло?

Вона питала строго й незадоволено. Дійсно, як у гранд-готелі.

Так, так, вони дадуть світла.

— Котра година, докторе?

Була всього п’ята година. До дванадцятої лишалося ще сім. Сім годин — це безліч часу. Кожну годину, хвилину з них можна пити малесенькими ковточками і тремтіти, що життя відриває їх одну за одною.

В сінях гомоніли салдати. Вони грюкали дверима, сміялись, матюкались, цокали кухлем об діжку, п’ючи воду. Раз чогось забігали, затупотіли, хтось крикнув слово «гайдамаки». Але затихли й знову ходили туди й сюди, байдуже грюкаючи дверима.

А могли ж, справді, набігти гайдамаки. Тут, мабуть, бігла лінія фронту, де вороги передовими загонами доторкувались один до одного. Можливо, що через дві-три версти був уже «той бік». І могли ж вони, ті любі гайдамаки, несподівано налетіти на хутір? Недурно ж ці о третій годині мали кудись вирушати.

— А як розпороти живіт, то чоловік неодмінно помре? Чи може ожити?

А ця своє! Вона, мабуть, і на гайдамаків своїх була б лиха, коли б вони перебили їй справу.

— Ви спите, докторе?

— Це залежить од удару, Ольго Іванівно, — мляво й тихо промимрив доктор і зовсім ліг на землю. З-під підлоги дуло й потягало вогким холодом. Але зате сморід не такою густою задушливою течією проходив тут по легенях.

« Чер-чер-чер-чер!».

Все гострила. Тепер уже й рук її не видко було. Тільки в сірій тьмі ще темною плямою видавалась її постать.

* * *

Довго так лежав доктор. Під грудьми пекло, — надха, як у бурю грім, раз-за-разом прокочувалась по животі, й у роті ставало ущипливо-кисло.

А в душу теж, як у бурю хмари, без ладу, без зв’язку, чорт їх знає, звідки взявшись, сунули всякі забуті, перегорілі, засмальцьовані життям образи, події, думки. Вони теж, як надха, пекли під грудьми.

Доктор крутився на соломі, клав голову то на один лікоть, то на другий, зідхав про себе.

В сінях спочатку дуже грюкали дверима, потім потроху зовсім затихли, — мабуть, вечеряли.

А та все стояла там десь у тьмі на одному місці й черкала ножиком об черепок. «Чер-чер-чер!» — потім затихне, — чи спочиває, чи пробує лезо, — далі знов, уперто, одноманітно, суворо.

Раптом доктор підвівся й сів. З якої речі він лежить тут у цьому багні, у смердючій тьмі й чекає смерти від якихось невідомих йому, чужих, байдужих людей? За віщо?! ІЦо він їм зробив? Що за безглуздя?! Невідомо за що, без ніякої вини його поставлять до стіни або виведуть у поле, наведуть йому в лоба рушниці з чорними, круглими дірочками дул, якийсь чужий йому чоловік крикне і...

Доктор почув, як раптом у роті йому з’явився металічний смак, а на плечі насіло щось важке, як дві кішки, й почало боляче душити груди.

Тоскна туга занила по всім тілі, занила з такою силою, що хотілося широко роззявити рота, скривити все лице й дико, тягуче завити.

Він знову ліг, просто лицем у мокру, брудну солому й заціпенів. Звірячий, бездумний, темний страх чадним димом обкутав усю душу. Коліна дрібно, як од холоду, трусились; металічний, чудний смак дерев’янив язик; грудям важко було дихати від незрозумілої ваги в плечах.

Ах, Господи, що це з ним робилось?!

Ні, лежати ще тяжче було. Так тепер лежать оті там за вікном. Так лежав, мабуть, отой, що лишив по собі в тім кутку тільки крови калюжу та кашкет.