— Послухайте, товаришу. Я вам кажу: ви робите велику помилку. Страшно шкідливу! Я вас дуже прошу подумати над цим. Ви можете мене обшукать, можете ображать, навіть розстріляти. Я вас цілком розумію й виправдую. Але...
Жовтовусий підкивнув салдатам:
— Хе! Навіть виправдує. Добренька! Ну, далі, далі!
Кирпатий знову засміявся.
— ...але уявіть собі на хвилину, на одну хвилину, що ви, дійсно, розстрілюєте ваших товаришів, які справді їдуть у штаб, щоб передати важливі відомості. Ну, уявіть собі це.
— Уявляю. Ну, далі?
Він собі просто грався. А рівночасно не без приємної пильности й ласого блиску в очах поглядав на таку чудну, таку прекрасну й таку надзвичайну тут у цій «каму-рі» постать.
— Далі? А далі, товаришу, вам треба відправити нас зараз же в штаб. Одправляйте під яким хочете караулом, стережіть нас, зв’яжіть, що хочете. Невже ви боїтесь, що нас там у штабі не розстріляють, як побачать, що ми брешемо? Хіба вам не все одно, де будуть розстріляні буржуї, коли ми, справді, буржуї? Хіба ні, товаришу? Ми ж не просимо вас звільнити нас, випустити. Будь ласка, тримайте, як хочете.
Чи логіка самих слів, таких простих, ясних і правдивих, чи логіка очей і посмішки, ще простіших, ясніших і правдивіших, зробили своє враження, тільки навіть кирпатий трошки дурнувато роззявив рота й серйозно слухав Наяду.
Жовтовусий пильно, допитливо, тісно стуливши вуста під вусами, тиснув сталевим поглядом у лице з синіми, чудно блискучими очима. Тиснув і мовчав. Панна Ольга вже замовкла, вже глянула на кучерявого й посміхнулась і до його, трошки сумно, трошки так, як посміхаються до людини, яка може зрозуміти, а Єрємєєв усе мовчав і свердлив поглядом.
— Гм! Так ви — партійна товаришка?
Панна Ольга твердо тріпнула головою й пасмо розкудовченого хвилястого темнокаштанового волосся хитнулось над чолом їй.
— Так, партійна товаришка.
— Сільська вчителька?
— Сільська вчителькаї
— Ще раз питаю: сільська вчителька?
Панна Ольга на мент (тільки докторові помітний мент) завагалась і знову кивнула пасмом волосся.
— Сільська вчителька.
І тут доктор із жахом почув, що Наяда посковзнулась у боротьбі, зробила помилку: пильність, допитливість, хмарність одразу зникли з худорлявого обличчя й запа-лих, металічно-сірих очей. Вони мигнули злим, лютим переливом і посміхнулись.
— Ага. Так. Ну, в такому разі, дорога «товаришко», будьте ласкавенькі пройти зо мною до мене. Прошу!
І він широким, привітним жестом повів до дверей.
Панна Ольга, розуміється, не рухнулась.
— Для чого я піду туди, товаришу?
— Для того, «товаришко», щоб дати мені ваші страшенно важливі інформації. А, крім того, може, й ваші всякі дорогоцінності.
І знову погляд убік кирпатого й салдатів. І салдати зрозуміли, облизнувшись масними посмішками.
Молодчина Наяда, вона все ж таки старалась устояти на ногах: спокійно, гідно, твердо похитала головою:
— На жаль, товаришу, вам я не можу дати цих інформації Мені доручено передати їх у штабі й то самому товаришеві Машкову. Як хочете, можете нас не допускати до нього, але відповідальність за це ви берете на себе.
Срємєєв зробив страшенно злякане лице.
— Та не може бути?! Уй-ю-юй! Оце, дійсно, треба подумати. Гм! Що ти його будеш робити? Гм! Отто!
І раптом знайшов вихід:
— Ну, в такому разі поділимо відповідальність, «товаришко»: ти сама прийдеш до мене й передаси мені важливі інформації, всі ваші гроші й усі дорогоцінності. Добре? Сама. Ми тебе й чіпати не будемо. Оттак сама прийдеш і скажеш: «Товаришу, візьміть, будь ласка, в мене всі мої інформації й дорогоцінності». Ге? Згода?
Кирпатий широко посміхався й жадно слідкував за кожним виразом лиця Срємєєва, рефлективно повторюючи на своїм лиці всі його рухи. А двоє ніздрів довгастими дірочками виразно та весело чорніло над квадратовими зубами.
Кучерявий франтик із тонкою розуміючою посмішечкою відійшов набік і засунув праву руку за широкий ля-кований пояс.
У сінях, крім вартового з рушницею, стояло ще декілька салдатів, із цікавістю заглядаючи в «камуру».
Наяда мовчки, спокійно дивилася скляними очима в лице Єрємеєву.
Він здивувався:
— І так не подобається?! Ага: їм соромно! Високі пані не люблять, щоб про це знали інші. Вони все можуть робити, тільки щоб це було добре сховане. Вибачайте, вельможна пані, ми люди прості, не знаємо високобуржуазних моральних звичаїв. Але я вас запевняю, що, крім нас, ніхто не знатиме про це. І помрете, ніхто не знатиме, крім нас. їй-богу, будьте вже певні! А ми що! Мужичва, прості робітники, майже не люди. Чого нас соромитись? Ну, так як? Га? От-так вечерочком прийдете до мене і скажете...
Наяда блідо розтягла потемнілі, малинові уста.