— Ми їдемо в штаб армії, товаришу. І дуже раді, що зустріли вас. Нам треба якомога швидше. Проведіть нас, будь ласка. Ви, сподіваюсь, червоноармійці?
І він, немов перевіряючи, обвів поглядом парубчаків. Вони з цікавістю подивлялися на закутану голову панни Ольги.
Жовтовусий ані найменшим рухом не виявив ні здивування, ні цікавости з приводу того, що двоє якихсь «буржуїв» на драбинчастому возику їхали у штаб армії. Тільки гостро, колюче вткнув у доктора пару металево-сірих, запал их очей.
— Документи маєте?
Доктор Верходуб знову сухо кашлянув і твердо глянув у непривітне лице.
— Ні, не маємо ніяких. Нас ограбила по дорозі банда. Все взяла. Мандати, пропуски, пашпорти, гроші, речі. Ледве вдалось утекти.
І знову жовтовусий ні трішки не здивувався, що людей ограбувала банда, й що вони без мандатів і документів їхали у штаб армії.
— Хто ви такі?
— Ми, товаришу, з доручення товаришів із того боку їдемо у штаб армії. Ми мусимо негайно бачити товариша Машкова, щоб передати йому дуже важливі інформації. Я просив би вас, товаришу, якомога швидше нас...
— Якої організації?
— Полтавської, товаришу. В нас інформації про німецьку...
— Хто підписував мандат?
— Як хто? Розуміється, голова комітету, секретар...
— Як звуть?
— Товариш Максим Зубатий і Хіжняков. Вам, розуміється, відомі ці прізвища?
Жовтовусий, усе ж таки, не виявляючи на свойому закостенілому обличчі ніякого знаку задоволення чи незадоволення з відповіді доктора, косо зиркнув на закутану в хустку голову.
— Гроші є?
— Нема, товаришу. Нас же ограбили. От тільки вдалося сховати шістсот карбованців за підводу. Так я прошу вас, товаришу, коли можна...
— Якої професії?
— Ми вчителі. Сільські вчителі. Це — моя небога.
Але хоч би ж тобі який-небудь вираз на підлому лиці, — чи сумніву, чи недовір’я, — рівне, холодне, байдуже, як машкара!
— Покажіть руки.
Доктор здивовано, не розуміючи, підвів брови: які руки, для чого?
— Руки показать, кажу! Ну!
Хто знає, — може, це такий умовний партійний знак у них був. Доктор нерішуче простягнув до нього обидві руки. Зігнуті, смугляві, тонкі й пещені пальці злегка потрусювались. На тонкій, чистій шкірі випнулися синюваті жили.
Жовтовусий трошки нагнувся з сідла й серйозно подивився на них. Кирпатий же підвівся на стременах, увесь аж ліг на шию свому буланому коникові й теж навів на докторові руки своїх двоє ніздрів, наче цілився, щоб вистрілити з них. Навіть непорушна, як замертвіла, панна Ольга злегка ворухнулась і скосила до них очі.
— Гм! Розуміється. Тепер долонями догори.
Бог його знає, що воно мало значити, але немає ради, треба й долонями догори показати.
Жовтовусий експерт простяг свою велику, з чорними, зашкарублими пальцями руку й злегка помняв ними долоню докторові-
— Гм! Так. Тепер та хай покаже.
Доктор сховав свої руки й повернувся до панни Ольги. Вона трохи відкотила з уст хустину й повернулась до нахаби.
— Товаришу! Нам треба в штаб армії. Просимо нас не затримувати!
Доктор усередині скривився: ах, для чого такий різкий тон? З маленьким начальством треба лагідніше. Від якого-небудь унтера часом залежить більше, ніж од генерала.
— Руки показать, кажу! Ну?
Панна Ольга ще більше відкотила хустку і спробувала сісти рівніше. Але вся солома з сидіння з’їхала наперед, і хоч-не-хоч треба було сидіти, згорбившись, з підібганими ногами. Та ще ця велика, незграбна хустка на голові! Але тон голосу став інший, — спокійніший, розважніший, навіть трохи такий, яким вона вміла причаровувати.
— Товаришу, ви, здається, не здаєте собі справи, з ким ви говорите. Ми їдемо з доручення полтавського...
— Так, так, чув. Руки показать!
— Товаришу, ви...
— Руки показать, кажу, зараз же!
З-під жовтих, округло-навислих вусів виплигнула просто в лице Наяді гидка лайка.
Панна Ольга рвучко витягла руки з-під хустки й простягла їх до салдатів. Як дві біленькі, ніжні, довгасті ласочки, вони вистрибнули і, злегка похитуючись, застигли перед очима нахаб. Точені пальці з рожевими, блискучими нігтями ніби аж просвічували.
Вперше на лиці жовтовусого мигнуло щось подібне до посмішки. А кирпатий виразно-задоволено вишкірив ряд чистих, білих, квадратових зубів (краса, очевидно, й цим зашкарублим істотам не була байдужа!).
. — Так. Годі. Можеш сховати свої руки. Тепер виймайте всі свої гроші. Живо!
Жовтовусий одхилився і поклав руку на револьвер. Кирпатий стягнув назад буланого, що тягся мордою до полудрабка, й теж узявся за револьвера. Вони вже не посміхались, — очевидно, дізналися про все, що їм треба було.
— Товаришу, ви здається, не вірите нам?
— Ні, вірю. Давайте живо гроші. Всі! Де сховані? Швидше!
Панна Ольга знову спробувала сісти рівніше, але тільки хитнулась убік і йорзнула всім тілом на місці.
— Товаришу, я вам ще раз кажу... Ви не маєте права так поводитися з нами! Ви будете каятись. І потім, ви робите шкоду всій нашій справі, затримуючи нас тут. Я буду жалітись товаришеві Машкову. Ми такі самі большевики і пролетарі, як і ви!
Доктор знову про себе скривився: ах, не так вона говорила з ними, не так!