Untitled.FR11

— Глупости, Васенька! — вмішалась пані. — Мало-русский язык такой же, как и русский... Но тебе нужно по-русски учиться. Мой Николай Андреич, видите ли, считает, что все должно развиваться... Но это он только так говорит, а на самом деле он потому такой любитель малорусского... Сказать, Коля? — лукаво глянула вона на чоловіка.

— Глупости, Лена, выдумываешь...— сухо й незадо-волено пробурмотів він, мішаючи ложкою в тарілці.

— Это его больное место...— засміялась вона до мене...— Сказать, Коля?.. Он, видите ли, — вона знов лукаво глянула на його, — он написал одну книжечку... Сказать?.. Молчишь? Ну, хорошо. Он написал книжечку на малорусском языке о шелковичных червях и считает теперь себя настоящим малороссом. А он и говорить по-ма-лорусски не умеет. Я просто не понимаю его... Какие-то слова... Я сама малоросска и все понимаю, когда мужики говорят, а его нет...

— Конечно! Потому что я говорю литературным языком.

— Ну, оставь!.. Просто не умеешь...

— Лена! — сухо й терпко глянув на неї Коростенко. — Это наш всегдашний спор... Мы успеем еще надоесть нашему гостю... Скажи лучше, чтобы подавали второе... Ви щось шукаете? — звернувся він до мене, бачачи, що я воджу очима по столу.

— Еге ж, солі...

— А ось же солянка перед вами, — показав він на якусь пляшечку, що стояла коло мене. Я взяв її, але солі з неї не міг добути. Глянувши на Коростенка, я побачив, що він лукаво й задоволене посміхається.

— Не посолите?.. А ось дивіться... Позвольте мені... Бачите?.. Машина!.. У мене все машинним робом. Практично, правда?

Я проти волі посміхнувся.

— Да! Наука — сила! — рішуче хитнув він головою. — Наука дасть людям щастя. Як подумаєш, скільки то не-

65

3 В. Винниченко

продукційно тратилось у нас, на Україні, сил... І тратиться! Двадцять аграрних вопросів можна би розв’язать, якби зібрать ті сили та прикласти їх до діла... А наші поміщики замість того крестян експлуатують... Крестянина треба піддержувать, треба помагать йому, перш усього — як людині, а друге — для розвитку хазяйства. Бідний мужик — бідний поміщик, бідна, значить, страна. А бідність є регрес. Ми, поміщики новітньої формації, повинні сказать тепер своє слово. Воно назріло вже... Да, воно назріло! Вік мотузяного хазяйства зступає з шляху і дає дорогу машині, азія дає дорогу європі! І от в цьому я бачу велику роль нашої Думи! Вона вб’є азію і дасть простор європі, дасть нам сказать своє слово, слово європейців.

Він захопився. Утершись рушничком, він одклав його набік і, повернувши до мене своє англійське обличчя, повів розмову знов про Думу, про волю, прогрес, новітніх людей, добро і правду. Говорив він уже по-російському і говорив гарно, кругло, щиро. В розумних, блискучих очах його горів вогник захоплення, і видно було, що він сам любувався своєю мовою й ще більше захоплювавсь. Пані з задоволенням слухала його й зітхала. В їдальні віяло холодком, пахло якимись квітками, вузький, довгий годинник м’яко, поволі цокав.

Раптом двері хутко одчинились і в кімнату вбіг заха-каний, з напруженим, зляканим лицем Грегуар.

— Ніко... Ніколай Андреїч! — зашепотів він.

Ніколай Андреїч враз змовк і, зблідши ввесь, повернувся до його. Пані теж зблідла й схопила в обійми Василька.

— Он!.. Он!.. Посмотріть... Ідуть... З флагами! — підбіг Грегуар до дверей, що виходили на терасу й з яких видно було вулицю села. Ми всі схопились і підбігли до дверей і до вікон. На вулиці далеко видно було велику юрбу селян, над котрою миготіло щось червоне. Селяни, видно, були неспокійні, бо звідти долітали крики й видно було, як махали руками. Пані затрусилась, забилась і, схопивши Василька, забігала по хаті. Василько почав плакать.

— Грегуар... Неси пулемет! Скорее!.. На террасу!.. — забурмотів Коростенко, дрижачими руками зачиняючи для чогось вікна.

Я кинувся до Коростенка й, теж хвилюючись, заговорив:

— Добродію! Може, кулемета не треба?.. Все одно не поможе, а жертви будуть. Краще вийти до їх і попробувать...

— Нет, нет, нет, — замахав він руками. — Вы, молодой человек, не мешайтесь. Это жизнь, а не программа. Понимаете? Я должен защищать свою семью... Ви, молодой человек... Лена!.. Иди в спальню!.. Не бойсь... Ах, негодяи!.. Грегуар! Божэ мой, он там копается!.. Леночка! Да иди же... Здесь нельзя тебе!.. Грегуар!.. Молодой человек, если вы боитесь... Грегуар!.. Они уже близко... И ворота отперты...

В кімнату вбіг Грегуар, важко несучи перед собою якусь машину з ніжками, як у фотографічного апарата, й довгою товстою блискучою трубкою.

— На террасу, на террасу! — помагаючи нести Грегу-арові, трусився весь Коростенко.

Василько раптом заверещав і забився, затріпався. Я кинувсь до його. Пані без пам’яті лежала долі.

— Сто-ой!! — зачулось високим різким тенором з тераси. — Стрел-я-ять буду!!

Я схопив графин з водою й почав лити дрижачими руками на голову пані, бурмочучи до Василька:

— Нічого, Васильку, нічого...

— Они убьют нас! Они убьют нас! — хапав мене за руки Василько.