— А ось гляньте! — зупиняючись і балансуючи в своїм білім костюмі на якомусь здоровенному дишлі, показував він мені щось залізне й блискуче. — Стоїть всього сто двадцять рублів, а за кілька років збереже на тисячу двадцять рублів чоловічої енергії. Да!
Я «гмукав», здивовано й глибокодумно вертів головою й з нудьгою думав, чи ще багато в його зосталось показувать збереженої «чоловічої» енергії. Нарешті, щоб якось звести розмову на інше, я спитав його, йдучи подвір’ям:
— А що це у вас робочих не видно?..
Він зупинився, комічно розставив руки й з добродушною посмішкою сказав:
— Бастують... Страйкують!
— Он як?!
— Да, да!.. Граждани! Що зробиш?.. Давай і нам горниць, не хочемо жить в бараках. І^улки давай, чай, котлети... Цілком нормальна річ, — поЬтйшно й серйозно перебив він себе. — Дух часу... Законні требования... Законні.
Я згадав, що бараки, які ми оглядали, були темні, брудні, вогкі, низькі, й про себе згодився з ним, що требования дійсно законні. До нас підбігла знайома вже мені собачка й, б’ючи себе хвостом по задніх лапах, звиваючись і крутячи на всі боки головою, мов прохаючи у мене вибачення за гавкання, стала тертись коло моїх ніг.
— Державна дума грає свою ролю... Да!.. Вона будить надії, думи... В цьому її велика роль!
Собачка од мене перейшла до його й лизнула йому руку.
— Пошла!.. Фу!.. Де вона взялась тут?.. Вже завелась азіатчина... Хто її привів?.. Пошла к бісу!.. У мене ні одної собачки... Я находжу, що вони ніякої користі не приносять... Од них пахне азією... Пішла ти! Треба сказать Михайлу, щоб прогнав... Да! Страйкують... А ось це — мій сад... Я вам зараз покажу, що значить культура й машина... До обіду ще далеко...
Він вийняв золотого годинника й глянув у його.
— О! Ще маємо години три... Ми обідаємо в п’ять... В нашому розпорядженню цілих дві з половиною години...
В очах мені помутилося. Розуміється, я не бачив, «що значить культура й машина», хоча ми години півтори ходили по саду й навіть лазили в оранжереї. Я вже сам був машиною, яка, не почуваючи нічого, тільки пересовувала ноги, хитала головою й щось бурмотала.
Нарешті, ми вийшли-таки з саду, і я зітхнув вільніше. З села чувсь якийсь крик і співи. Коростенко зупинився, пильно послухав, і, рушаючи, сказав:
— Дядьки тепер чують себе господами положенія... «Дума, мовляв, наша!» Погано тільки, що Дума розгарячає дуже інстинкти. Не вадило б здержувать... «Дума одбере землю»... А як не одбере? Що тоді?
Я стиснув плечима й промовив:
— Як же Дума може здержать, як селяни вимагають, як їм треба землі?
Він зупинився й, взявши мене за лацкан, сказав:
— Дорогий добродію! Ви — прогресивний чоловік, і я — прогресивний чоловік. Обоє ми хочемо добра, правди... Я сам поділяю погляди тої партії, яка вимагає землі селянам... Але... Будемо говорити по щирості. Одне — лозунг, а друге — життя. Селянам треба дать лозунг «землі!», бо без цього вони не будуть боротись за політичну волю... Але ж не будемо кривить душею... Чого наші селяни бідні? Хіба справді од недостатка землі? Це ж... ну, по меншій мірі, це — помилка. Наш селянин — азіат.
Ось в чому гвоздь... Культури, європи йому треба! Школи! І перш усього зрозумілої, української школи!
— Добре!.. — скрикнув я, але він мене зараз же перебив:
— Позвольте, позвольте! Це не все! Я не кажу, що їм зовсім не треба землі... Як можна!.. Але ж як дать? Треба так дать, щоб не вбило культури, щоб селянин розвивався... Ну, скажіть... як можна взять і розділить всі ці машини мої, в<5ю цю культуру між селянами? Абсурд!
Назустріч нам хутко плив по подвір’ю Грегуар, схиливши голову набік, широко розмахуючи руками, наче одбиваючись од чогось.
Коростенко зараз же замовк і стурбовано, напружено став дивитись на Грегуара.
— Что такое? Беспокойно в деревне? Да? — спитав він.
— Нет. Пожалуйте обедать...— схилив голову на друге плече Грегуар.
— А!.. Хорошо, хорошо...— з полегшенням промовив Коростенко й, звернувшись до мене, добродушно проговорив: — Неспокійно у нас на селі... Збираються громить мене дядьки... Вже письма шлють... щоб вибиравсь зарані, бо все одно одберуть землю... От вам! Інстинкти... Приходиться буть насторожі... Темна маса може справді і спалить тебе, і вбить... Боротьба за існування!.. Да! Ну, ходім обідать!
Він ще зупинився, прислухаючись до криків на селі, і ми пішли. Хвилин через десять, вмитий, я сидів уже за столом проти пані Коростенкової, млявої жінки з блідо-сірим лицем і подвійним жовтим підборіддям. Коло неї сидів мій ученик, Василько, опецькуватий чорнявий хлопчина год десяти, схожий на батька.
— Ты ж будешь слушаться господина репетитора? — гладячи пухлою рукою стрижену голову Василька, мляво тягнула пані. — Да, Васенька?
Васенька сьорбав борщ з таким виглядом, що, мовляв: «Побачимо!»
— Только вы с ним, пожалуйста, уже по-русски занимайтесь... Николай Андреич большой любитель мало-русского языка, но ребенку это излишне.
— Я по-мужицки не хочу учиться! — не підводячи голови, випалив Васенька.
Коростенко ніяково засміявся:
— Дурачок. Разве на малорусском языке только мужики говорят?
— Ну, да, мужики!