Unknown

-Невеселою… Я народився в місті, в якому живу на даний момент, але було це більше тисячі років тому. У той час люди не мали таких можливостей, як зараз, не було високих технологій, не було ще й навіть електрики. Був жахливий поділ людей на різні стани, класи... Єдине, що не змінилося в людях від тих часів, це почуття незасміченого кохання. Кохання… Кохання – це найпрекрасніше, що є у житті смертних, воно зігріває в скрутну хвилину, воно жевріє в серці, коли все навколо стає похмурим. Батько мій був одним з королівських лицарів, мати – дочкою знатного пана. Мені було призначено стати писарем при дворі багатого дворянина. Я найсумлінніше навчався, докладав невимовних зусиль, щоб мати все, що запланував мені батько. Закінчив навчання у дев’ятнадцять років. Я працював тим… Нікчемним писарем. Був сонячний день. Мені потрібно було купити нові чорнила для роботи. Виходячи того дня з канцелярської крамнички, я й не думав, що прекрасне почуття охопить зненацька. Біднячка набирала воду з криниці, а я підійшов до неї – так вона мене чарувала своєю дитячою сором’язливістю, наполіг на своїй допомозі. Вона зашарілася, але люб’язно прийняла мій намір… – голос Адама робився все тихішим, а очі дивилися кудись у безодню. – Так зародилася наша любов. Кожного дня після моєї роботи ми зустрічалися у романтичному місці, як от під яблунею, чи то за містом у ліску. Ми не могли насолодитися нашими ніжностями. Ми вирішили тікати з городу, в якому наші стосунки не мали продовження через походження роду кожного. Мали це зробити таємно, щоб ніхто не довідався. Час було призначено – ніч влади молодого місяця, середина зими. Але я не знав, що народжуся заново за день до тієї ночі. Безсмертя отримав, коли спускався з міського базару: я послизнувся на замерзлій калюжі і вдарився головою об землю. Тоді ще не помічав, що моє серце вже не билося. Всі мої попередні життя не давали ще про себе знати, не пригадувалися. День втечі настав. Досі, маючи принцип шанувати своїх батьків, я не втримався, розповів їм про свій план, який не можна змінити. Вони розлютилися, вони так довго виховували мене не для того, щоб я змарнував своє життя на «селючку», вони закрили всі двері й сказали, що не відпустять нікуди, зачинять у кімнаті дев’ятнадцятирічного хлопця до тих пір, доки він не схаменеться, одумається. У кімнаті нас було троє. Пам’ятаю, як лють огорнула мене вперше. Я почав кричати на батьків, казав, що вони не можуть зупинити мене. Сварка перейшла у протистояння двох армій – мама з татом і я. З криками «Як ти смієш так чинити?» й сльозами на очах мати дала мені ляпаса… Ось тоді вперше не зміг себе контролювати, батьки не дозволяли зробити того, що безумно хотів, зробити те, що я поставив собі за мету, за найпершу ідею. Я схопив маму за шию і за долю секунди зламав її однією рукою. Відпустив її… Бідолашна впала на землю. Підбіг батько й схилився над її тілом, яке вже не дихало. Не встиг він підвести свої очі на мене, як я різко вдарив його кулаком по голові… На землі вже лежало два трупи… Я навіть не задумався над тим, що скоїв. Взяв сумку з зібраними для втечі речами, відправився на місце зустрічі з коханою. Побачивши її образ, щосили біг, аби обійняти мою безцінну красуню. Я схопив її так міцно, що в неї затріщали кістки. Вони зламалися. Судини розірвалися від тих моїх обіймів. Вона померла. Я відпустив її невинне тіло й години дві роздивлявся ті криваві рани, які не могли вже загоїтися… Не відчував у той момент абсолютно нічого. Розуміння, що зі мною щось не так змусило мене бігти хоч кудись, подалі звідси. Так я натрапив на силует одного безсмертного. Він пояснив, хто я і на що здатен… Саме з того моменту я почав шукати спосіб не давати силі владу над собою й досі не знайшов цього ідеального методу.

На цьому Берелі закінчив свою розповідь, а я ще довго не міг вгамуватися: «Як це можливо – вбити найрідніших тобі людей і не відчути нічого?.. Якщо в нас, в безсмертних, немає почуттів, то може ми не люди?... Тварини? Невже ми становимо загрозу для смертних?.. Тоді як ми можемо їм допомагати?.. Як нелюди можуть допомагати людям? Як можливе наше співіснування?» Думок в голові все більшало, особливо таких, які спонукали запитати в Адама, як він гадає, що здолало в ньому здібність відчувати і чому він живе у місті, яке вічно нагадуватиме йому про цю страшну болючу подію. Та я не ставив йому ці питання – не хотів напосідати. Натомість мовчав, а він лише похилив голову, дивився у землю. Я з усіх сил намагався відчути жаль до нього, до того, що він пережив… Але не відчув. Вперше, будучи безсмертним, у мені прокинувся якийсь смуток, але чи був то він. Це почуття було штучним, ніби воно виникло, бо так було потрібно в даний момент.