Unknown

Вони наблизилися до височенної фрески, і Ленґдон окинув поглядом її красу. Нарешті вони тут, у залі. Єдина проблема — навіщо вони тут? Кільканадцять довгих секунд простояв він мовчки, вдивляючись у деталі шедевра Базарі.

«Якщо я зазнаю невдачі... то все загине».

Позаду скрипнули й відчинилися двері, і до залу невпевнено зазирнув сторож із полірувальною машиною. Сієнна приязно кивнула йому. Сторож постояв трохи, роздумуючи, а потім зачинив за собою двері.

— Ми маємо обмаль часу, Роберте, — нагадала йому Сієнна. — Подумай добряче. Тобі ця фреска нічого не нагадує? Ніяких спогадів?

Ленґдон придивився до хаотичної батальної сцени.

Істину можна побачити лише очима смерті.

Ленґдон подумав, що, можливо, десь у цій сцені є зображення трупа, і застиглий погляд його мертвих очей вказує на якусь загадку, сховану на гігантській фресці... а може, не на фресці, а в самому залі. На жаль, Ленґдон розгледів, що на цьому творі були десятки трупів, і жоден із них не був вартий уваги, бо погляд жодного не вказував на щось конкретне.

Істину можна побачити лише очима смерті?

Ленґдон спробував уявити собі сполучні лінії від одного трупа до іншого, сподіваючись, що в такий спосіб зможе виявити якусь геометричну фігуру, але йому не вдалося побачити нічого.

Він зробив відчайдушну спробу проникнути в глибини своєї пам’яті, і його голову знову пронизав пульсуючий біль. А десь у закутку свідомості голос срібноволосої жінки шепотів: «Шукай — і знайдеш».

«Що знайдеш?!» — хотілося скрикнути йому.

Зусиллям волі він змусив себе заплющити очі й повільно випустив із легенів повітря. Зробивши кілька обертів плечима, він спробував звільнитися від усілякої усвідомленої думки, сподіваючись достукатися до свого інстинкту.

Very sorry.

Vasari.

Cerca trova.

Істину можна побачити лише очима смерті.

Тваринний інстинкт підказував Ленґдону, що стоїть він у правильному місці. І хоча професор ще не знав, чому він

тут, він мав чітке відчуття того, що за кілька хвилин дізнається, навіщо сюди прийшов і що зібрався тут шукати.

Агент Брюдер втупився у вітрину, де були виставлені панталони з червоного оксамиту й туніка, і стиха матюкнувся. Його спецпідрозділ обшукав усю Галерею костюма, але Ленґдона і Сієнну Брукс ніде не знайшов. «Ми ж група стеження й швидкого реагування! Відколи це професори університету набули здатності тікати від спецпідрозділів? Куди ж вони в чорта поділися, га?!»

— Кожен вихід був заблокований, — настійливо повторив один із його підлеглих. — Тож, можливо, вони й досі в садах.

Хоча це твердження й прозвучало логічно, але Брюдер мав гнітюче відчуття, що Ленґдону й Сієнні Брукс якось таки вдалося знайти вихід.

— Піднімайте безпілотник, — відрізав він. — І накажіть місцевій владі розширити пошук за межі садів, чорт забирай!

Коли його люди кинулися виконувати наказ, Брюдер вихопив телефон і зв’язався зі старшим.

— Алло, це Брюдер, — сказав він. — Боюся, що ми маємо серйозну проблему. Фактично кілька проблем.

Розділ 36

Істину можна побачити лише очима смерті».

Подумки повторюючи ці слова, Сієнна сканувала очима кожен квадратний дюйм жорстокої батальної сцени, сподіваючись, що насамкінець щось знайде.

Очі смерті вона бачила скрізь.

«Які ж із них ми шукаємо?!»

їй подумалося, що очима смерті можуть бути всі трупи, якими колись завалила Європу Чорна Смерть.

Принаймні цим можна пояснити маску чуми...

Раптом, ні з того, ні з сього, вона згадала дитячий віршик:

Трояндочка в кружальці.

В кишені — квіточки.

Мов пелюстки та попіл, попадаємо ми.

Цей віршик їй доводилося розказувати школяркою в Англії, аж поки вона не прочула, що він веде свою історію ще від Великої лондонської чуми тисяча шістсот шістдесят п’ятого року. Здогадно, кружальце довкола трояндочки означало рожевий прищ на шкірі, довкола якого утворювалося кільце — показник того, що людина інфікована чумою. Ті, кого вразила хвороба, носили в кишенях букетики квітів, щоби хоч якось забити сморід власних гниючих тіл, а також сморід самого міста, де щодня від чуми помирали сотні людей, чиї трупи потім спалювали. Тому у віршику і йшлося про попіл і пелюстки: «...мов пелюстки та попіл, попадаємо ми».

—- Заради любові до Господа! — раптом вигукнув Ленґдон і крутнувся на п’ятах до протилежної стіни.

Сієнна перевела погляд із фрески на нього.

— Що сталося?

— Та це ж назва мистецького твору, який колись тут можна було бачити. «Заради любові до Господа!»

Сієнна провела Ленґдона спантеличеним поглядом, дивлячись, як він похапливо закрокував через зал до невеличких скляних дверей і спробував їх відчинити. Але двері були замкнені. Ленґдон прихилився до скла і, склавши руки дашком і приставивши їх до очей, вдивився всередину.