Unknown

Лікарка Брукс швидко поклала йому на груди свою сильну руку й рішуче притиснула назад до ліжка. Вона кинула блискавичний погляд на колегу-бороданя, той підійшов до столика й швидко щось там зробив.

Лікарка Брукс нахилилася над Ленґдоном і перейшла на шепіт:

— Пане Ленґдон, тривога — це звичайний стан при травмах голови, але вам потрібно стримувати пульс. Не рухайтеся. Не збуджуйтеся. Просто лежіть і відпочивайте. Усе буде гаразд. Пам’ять поволі повернеться до вас.

А бородань уже повернувся зі шприцом і подав його лікарці Брукс. Вона впорснула його вміст в крапельницю Ленґдона.

— Це м’який заспокійливий засіб, який допоможе вам розслабитися, — пояснила вона, — і дещо вгамує біль. — Лікарка Брукс підвелася, збираючись іти. — У вас усе буде гаразд, пане Ленґдон. Просто спіть — і все. Якщо вам щось знадобиться, натисніть на кнопку біля вашого ліжка.

Вона вимкнула світло й разом із бородатим лікарем вийшла з палати.

У темряві, яка заповнила кімнату, Ленґдон відчув, як препарат майже миттєво потрапив до його судинної системи потягнув його назад до того глибокого колодязя, із якого він нещодавно виринув. Він спробував боротися з цим відчуттям, силоміць змушуючи себе лежати з розплющеними очима в темній кімнаті. Потім спробував сісти в ліжку, але його тіло було наче чавуном налите.

Він повернув голову й знову побачив перед собою вікно. Світло було вимкнене, тому віддзеркалення його обличчя у склі зникло і його змінив далекий обрій, освітлений вогнями ліхтарів.

На тлі шпилів і куполів поле зору Ленґдона заступав один-єдиний царствений фасад. То була приголомшлива кам’яна споруда фортеці із зубчастим парапетом і вежею триста футів заввишки, яка розширювалася нагорі, утворюючи зубчастий виступ із бійницями.

Ленґдон рвучко сів у ліжку, і голова його вибухнула болем. Долаючи пекучий пульсуючий біль, він зосередив погляд на цій вежі.

Він добре знав цю середньовічну споруду.

Вона була одна-єдина в усьому світі.

І, на жаль, була вона розташована за чотири тисячі миль від Массачусетсу.

* * *

А за вікном, невидима в затінку віа Торрегаллі, кремезна жінка легко зіскочила з мотоцикла BMW і рушила напруженою ходою пантери, що вистежує свою здобич. Її коротко підстрижене волосся, зроблене зачіскою в стилі «шипи», стирчало над піднятим коміром чорної мотоциклетної куртки. Помацавши пістолет із глушником, вона втупилася у вікно палати Роберта Ленґдона, де щойно згасло світло.

Сьогодні ввечері її початковий план зазнав жахливого краху.

Варто було одній голубці протуркотіти — і все пішло шкереберть.

Тепер вона повернулася, щоб закінчити невиконане завдання.

Розділ 2

«Невже я у Флоренції?»

У голові Роберта Ленґдона гупало. Він уже сидів, випрямивши спину, у шпитальному ліжку й безперервно тиснув пальцем на кнопку виклику. Попри заспокійливе, яке вже встигло потрапити йому в кров, серце професора шалено калатало.

Лікарка Брукс поспіхом увійшла до палати, вимахуючи своїм «кінським хвостом».

— Щось трапилося?

Ленґдон отетеріло похитав головою.

— Я... я в Італії?

— От і добре, — сказала жінка. — Ви вже пригадуєте.

— Ні! — скрикнув Ленґдон, показуючи у вікно на величну споруду, що вивищувалася вдалині. — Просто я впізнав Палацо Веккіо.

Лікарка Брукс знову ввімкнула світло, і флорентійський обрій зник. Підійшовши до ліжка, вона сказала тихим голосом:

— Пане Ленґдон, не хвилюйтеся. У вас амнезія середньої тяжкості, але лікар Марконі запевняє, що функції вашого мозку в порядку.

До кімнати влетів бородатий лікар, вочевидь, він теж почув дзвінок виклику. Поглянув на покази серцевого монітора Ленґдона, а молода лікарка тим часом швидко пояснювала йому італійською — мовляв, Ленґдон став agitato, бо дізнався, що він в Італії.

«Agitato? Збуджений? — обурено подумав Ленґдон. — Не збуджений, а радше отетерілий!» Адреналін, що хлинув у його судини, уже почав свою війну із заспокійливим.

— Що зі мною трапилося? — суворо спитав він. — І який сьогодні день тижня?

— Та все нормально, — відповіла жінка. — Тепер передсвітанковий ранок. Сьогодні понеділок, вісімнадцяте березня.

«Понеділок. — Ленґдон змусив свій зболений мозок повернутися до останніх образів, які міг пригадати: він іде сам- один у прохолодній темряві університетського містечка в Гарварді, щоб прочитати вечірні суботні лекції. — Це було два дні тому?! — Професор спробував пригадати хоч що- небудь, що трапилося під час лекцій чи опісля них, і гостре відчуття паніки охопило його. — Я не можу пригадати нічого». Серцевий монітор знову пришвидшено запищав.

Лікар Марконі почухав бороду й заходився налаштовувати медичне приладдя, а лікарка Брукс знову всілася поруч із Ленґдоном.

— Ви видужаєте, усе буде нормально, — запевнила вона його лагідним і тихим голосом. — Ми діагностували у вас ретроградну амнезію, якою вельми часто супроводжуються травми голови. Можливо, ваші спогади кількох останніх днів будуть сплутаними або взагалі відсутніми, але ваш мозок не зазнав непоправної шкоди. — Вона зробила невеличку паузу. — Ви пам’ятаєте моє ім’я? Я вам його сказала, коли увійшла.