Unknown

Попри яскравий фасад, флорентійський собор мав простий, скромний і навіть аскетичний інтер’єр. Проте сьогодні це аскетичне святилище було сповнене майже святковою атмосферою. З усієї Італії до собору з’їхалися державні службовці, друзі та колеги зі світу мистецтва, щоб віддати шану жвавому, схожому на велетенську гору чоловікові, якого вони любовно звали Дуоміно.

У пресі повідомлялося, що Бусоні помер, роблячи те, що любив найбільше, — гуляючи пізно увечері довкола собору.

Тональність заупокійної служби була навдивовижу оптимістичною, з гумористичними ремарками гостей і членів родини, а один колега зауважив, що любов Бусоні до мистецтва доби Ренесансу можна порівняти хіба що з його любов’ю до спагеті болоньєзе і карамелі будіно.

Після служби, коли присутні зійшлися докупи й з любов’ю пригадували всілякі історії з життя Іґнаціо, Ленґдон походжав собором, милуючись мистецькими витворами, які Іґнаціо так любив... «Судний день» Базарі під куполом, вітражі Донателло й Гіберті, годинник Уччелло, а також мозаїчні панелі, які прикрашали підлогу, хоча їх часто не помічали відвідувачі.

У якусь мить Ленґдон опинився перед знайомим обличчям — обличчям Данте Аліґ’єрі. Зображений на легендарній фресці Мікеліно, великий поет стояв перед горою Чистилище і тримав у піднятій руці, наче скромний дар, свій шедевр — «Божественну комедію».

Ленґдон не міг не подумати: а що сказав би Данте, якби дізнався про вплив, який його епічна поема справила на світ через багато сторіч, у майбутньому, яке навіть сам флорентійський поет ніколи не зміг би собі уявити?

«Він знайшов вічне життя, — подумав Ленґдон, пригадавши точку зору на славу одного давньогрецького філософа. — Ти живий, допоки звучить твоє ім’я».

Коли Ленґдон перетнув п’яца Санта-Елізабетта й повернувся до елегантного флорентійського готелю «Брунеллес- кі», був уже ранок. Нагорі, у своєму номері, він із полегшенням зітхнув, побачивши великий пакунок.

«Нарешті прийшла посилка. Та, про яку я прохав Сінскі».

Ленґдон похапцем розрізав стрічку, якою був обмотаний ящик, і, видобувши з нього безцінний вміст, із полегшенням побачив, що його ретельно запакували й обклали по- вітряно-бульбашковою плівкою.

Утім, на свій подив у ящику професор виявив декотрі інші предмети. Схоже, Елізабет Сінскі скористалася своїм чималеньким впливом, щоб віднайти й надіслати навіть більше, аніж він просив. У ящику лежав одяг Ленґдона: сорочка на ґудзиках, брюки хакі та потертий твідовий піджак, і все це було ретельно вичищено й випрасувано. Там були навіть його туфлі-мокасини, начищені до блиску. У ящику він не без задоволення знайшов свій гаманець.

А останній предмет, який Ленґдон дістав із посилки, змусив його весело розсміятися. Така реакція частково пояснювалася радістю, що цей предмет повернули... а частково тим, що йому стало якось по-дитячому соромно за те, що так із ним панькається.

«Мій годинник із Міккі-Маусом».

Ленґдон негайно начепив цей колекційний «хронометр» собі на зап’ястя. Дивно, але коли потертий шкіряний ремінець торкнувся його руки, професор відчув себе в безпеці. А на той момент, коли вдягнув власну одіж і просунув ступні у власні мокасини, Роберт Ленґдон нарешті почувався самим собою.

Він вийшов із готелю, несучи свій крихкий і ніжний пакунок у великому фірмовому пакеті готелю «Брунеллескі», який запозичив у консьєржки. Вечір був незвично теплим, і ця обставина ще більше посилювала незвичність і навіть певну казковість його подорожі, коли він ішов по віа дей Кальцайолі до вежі Палацо Веккіо.

Ленґдон відмітився в кімнатці охорони, де його ім’я значилося в списку відвідувачів Марти Альварес. Його направили до Залу п’ятисот, де й досі вирував натовп туристів.

Ленґдон прибув саме вчасно, сподіваючись, що Марта зустріне його на вході, але її ніде не було видно.

Він змахнув рукою, зупиняючи гіда, який проходив повз нього.

— Scusi! — гукнув Ленґдон. — Dove passo trovare Marta Alvarez? (Де можна знайти Марту Альварес?)

Гід відповів йому з широкою усмішкою:

— Синьйора Альварес? Її не тут! Її народити дитину! Ка- таліна! Molto bella! (Така гарненька!)

Ленґдон був задоволений, що в Марти все гаразд.

— Ahh... che bello, — сказав він. — Stupendo! (Неймовірно!)

«Що ж мені робити з цим пакунком?» — подумав Ленґдон, коли гід квапливо пішов далі.

Професор швидко прийняв рішення: перетнув Зал п’ятисот, пройшов під фрескою Вазарі і попрямував до музею палацу, намагаючись не траплятися на очі охоронцям.

І ось він знову у вузькому андито. У коридорі, відгородженому стовпчиками з ланцюжком і табличкою «CHIUSO» (Зачинено), світло не горіло.

Ленґдон крадькома озирнувся, переступив через огорожу й увійшов до темного коридору. Засунувши руку до пакета, він обережно витяг крихкий пакунок і зняв із нього повітряно-бульбашкову плівку.