Unknown

— Дозволь порадувати тебе, Етторе: ти маєш прекрасний вигляд. А це мої друзі — Сієнна Брукс і лікар Ферріс.

Етторе привітався з ними і, відступивши убік, оглянув Ленґдона.

— Уже подорожуєш із лікарями? Ти що, захворів? А твій одяг? Здумав стати італійцем?

— Ні те, ні інше, — усміхнувся Ленґдон. — Я прибув сюди по певну інформацію про коней.

На обличчі Етторе відбилася заінтригованість.

— А хіба є що-небудь, чого ще не знає уславлений професор Ленґдон?

Ленґдон розсміявся.

— Я хотів би дізнатися більше про те, як цим коням відрізали голови, коли перевозили їх сюди під час хрестових походів.

Етторе Віо глянув на Ленґдона так, наче той щойно спитав у нього про геморой в англійської королеви.

— Сили небесні, Роберте, — прошепотів він, — у нас не заведено про це говорити. Якщо ти хочеш побачити відрізані голови, то я можу розповісти тобі про знаменитого Карманьйолу, якому відрубали голову, або...

— Етторе, я хочу знати, який із венеціанських дожів відрізав ці голови.

— Цього ніколи не було, — відказав Етторе ображено. — Звісно, я знаю про чутки, але з історичної точки зору є вкрай обмаль інформації, щоб стверджувати, що якийсь дож це вчинив...

— Етторе, будь ласка, просвіти мене, — мовив Ленґдон. — Згідно з цими чутками — що то був за дож?

Етторе начепив окуляри й окинув Ленґдона поглядом.

— Що ж, як ідеться в чутках, підкреслюю — у чутках, наших улюблених коней привіз до Венеції її найрозумніший і найзрадливіший із дожів.

— Найзрадливіший?

— Так, це дож, який задурив людям голови, і вони подалися в хрестовий похід. — Етторе очікувально поглянув на Ленґдона. — Дож, який поплив до Єгипту за державний кошт, але потім змінив напрямок просування своїх військ і пограбував Константинополь.

«Справді схоже на віроломство», — подумав Ленґдон.

— І як же його звали?

Етторе насупився.

— Роберте, а я гадав, що ти ретельно вивчав світову історію.

— Так, але світ великий і його історія довга.

— Гаразд, тоді дам тобі останню підказку.

Ленґдон хотів був заперечити, але швидко збагнув, що то марна трата зусиль.

— Дож, якого ти шукаєш, прожив майже сторіччя, — сказав Етторе. — У ті часи то було справжнє чудо. Забобонні люди стверджували, що своїм довголіттям він завдячував тому, що свого часу вчинив акт геройства — забрав мощі святої Лючії з Константинополя і повернув їх до Венеції. Свята Лючія втратила очі, коли...

— Він вирвав кістки сліпої! — випалила Сієнна й поглянула на Ленґдона, який щойно подумав про те саме.

Етторе злегка отетеріло поглянув на Сієнну.

— У якомусь сенсі так.

Раптом Ферріс пополотнів, наче й досі не перевів дух після тривалого походу через майдан та сходження на другий поверх храму.

— Маю також додати, — сказав Етторе, — що той дож любив святу Лючію так сильно тому, що сам був сліпий. У віці дев’яноста років він стояв отут, на цьому самому майдані, і проповідував, закликаючи людей до хрестового походу, хоча сам уже анічогісінько не бачив.

— Я знаю, хто він, — сказав Ленґдон.

— Ще б пак! — усміхнувся Етторе.

Через те, що його ейдетична пам’ять була краще пристосованою до зорових образів, а не вирваних із контексту ідей, здогадка прийшла до Ленґдона у вигляді мистецького твору — відомої ілюстрації Гюстава Доре, де був зображений зморшкуватий сліпий дож, який, здійнявши руки над головою, підбурює натовп узяти участь у хрестовому поході. І в пам’яті професора чітко постала назва цієї ілюстрації: «Дандоло закликає до хрестового походу».

— Енріко Дандоло, — заявив Ленґдон. — Дож, який жив вічно.

— Finalmente! (Нарешті!) — вигукнув Етторе. — Бачу, друже, що твій мозок старіє.

— Старіє... разом зі мною. А він тут похований?

— Хто, Дандоло? — Етторе похитав головою. — Ні, не тут.

— А де? — настійливо спитала Сієнна. — У Палаці дожів?

Етторе зняв окуляри й на мить замислився.

— Дайте хвилинку. Дожів було так багато, що я одразу не пригадаю...

Та не встиг Етторе відповісти, як раптом до них підбігла перелякана жінка-гід і щось прошепотіла йому на вухо. Етторе стривожено заціпенів, а потім поквапився до перил і поглянув униз, у храм. Через кілька секунд він обернувся й поглянув на Ленґдона.

— Я невдовзі повернуся! — гукнув Етторе й хутко пішов геть, не сказавши ні слова.

Спантеличений Ленґдон підійшов до перил і поглянув униз. «Що там сталося?»

Спершу він не помітив нічого, окрім туристів, що походжали туди-сюди. Та через кілька секунд збагнув, що багато відвідувачів дивляться туди, куди дивився й він, — на парадний вхід, через який до базиліки щойно увійшла група військових у чорній уніформі і враз розсипалася віялом по притвору, перекриваючи всі ходи й виходи.

«Військові в чорному». Ленґдон інстинктивно стис руками перила.

— Роберте! — гукнула його Сієнна ззаду.

Але Ленґдон стояв, не зводячи очей із військових. «Як же

вони нас знайшли?!»

— Роберте! — знову гукнула Сієнна, цього разу з неприхованою тривогою в голосі. — Щось трапилося! Допоможи мені!

Ленґдон відвернувся від поруччя, здивований тим, що Сієнна кличе його на допомогу.

«Куди ж вона поділася?»