Unknown

Бертран не жалівся над власною долею. Один раз, під шибеницею в Пшемишлю, він вислизнув з обіймів кістлявої коханки. І він не був впевнений, чи вдасться це йому в другий раз, але доброго настрою не втрачав. Бо ж, як мовили в Польщі: до трьох раз стукають. А він втік від смерті усього лише вперше. Звичайно, якщо б рахувати всі битви та поєдинки, в яких він вийшов живим, у нього зібралася б не одна, а, принаймні, дюжина хрестиків. Але ж – йому й так було дано пожити довше, ніж він сам вважав. Принаймні, один раз він обдурив смерть, так що зараз був готовий йти їй назустріч з піднесеною головою. В сумі – не перший раз.

В гетьманській канцелярії зібралися найбільш важливі полковники коронного війська. Був маршалек Пшиємський, були Одживольський, Собеський, Гродзицький, Друшкевич та багато інших. Всі ледь розміщалися за столом. Дантез, без якогось хвилювання дивився на нахмурені вусаті обличчя, позначені шрамами, на блискучі очі, високо підголені за лицарською модою голови. Він куртуазно склонився маршалкові, смутно всміхнувся Собеському.

- Пан полковнику Бертране де Дантез. Ти був довіреним слугою та поплічником гетьмана Калиновського, якого, за вироком військового конфедератського кола було ув'язнено за зраду та шаленство, оскільки він хотів використати коронну армію заради приватної війни з Хмельницьким. Тому ти теж залишишся під сторожею, доки ми не вияснимо всієї справи на найближчому, надзвичайному сеймі. Але ж тим часом трапилася страшна річ, яка підтверджує нашу думку, нібито існувала змова, а бо ж і дійсно дійшло до зради Речі Посполитої. Хтось передав козакам плани табору під Батогом і склад коронної армії. Цей хтось зрадив нас та видав на смерть з рук Хмельницького.

Пшиємський кинув на стіл накреслений на папері план табору. Дантез глянув на план і смутно всміхнувся.

- І тому я зараз запитую, чи ваша милість бачила ті папери, а якщо так, то чи відомо тобі, хто передав їх козакам?

Гірка посмішка не сходила з вуст Дантеза.

- Так, - відповів він, дивлячись Пшиємському прямо в очі. – Ці мапи я бачив. Однак, перш ніж я хоч щось скажу, милостиві панове, власною честю поручіться, що не порубаєте мене після того, що почуєте. Дуже гаряча кров тече в вас, панове поляки, а я хотів би хоч трохи ще потішитися вином та жінками.

- Цього обіцяти я не можу. Однак… - Пшиємський знизив голос, - …даю nobile verbum при свідках, що, якщо ти в це діло замішаний, то тут ми тебе не вб'ємо, але ти станеш перед судом Речі Посполитої. В цім випадкові: перед сеймовим судом, який справедливо оцінить твою вину.

- Слова вашої млості мені повністю достатньо, - сказав на це Дантез.

- Тоді говори, ваша милість кавалере. Хто нас зрадив? Хто видав Хмельницькому та Богунові плани табору?

Дантез набрав повітря в груди. Він не міг витримати поглядів польських шляхтичів, тому опустив голову.

- Це я, не хвалячись, зробив.

- Що?!

- Як це?!

- Зрада!

- На погибель!

Полковники закричали, зірвалися з місць, а найбільш гарячі схопилися за шаблі. На щастя, всіх їх призупинив Пшиємський. Конкретно ж, це зробили його драгуни з зарядженими мушкетами.

- Як же то… - простогнав Одживольський. – Для чого ж пан таке учинив? Для чого пан відплатив Речі Посполитій зрадою за гостинність?

- Я знаю, що те, що я повім зараз, вас здивує, чи навіть, розлютить, - продовжував Дантез. – Однак же, діяв я не сам один. Я всього лише вірний слуга великого пана, який врятував мене від смерті, призначив оберстлейтенантом та вислав до вашого табору з місією видати на смерть козакам все коронне лицарство. Для цього я повинен був увійти в милості гетьмана Калиновського, обіцяючи йому велику булаву, про яку він вже давно мріяв, і схилити його провести наступ на козаків. Потім моєю ціллю була допомога Хмельницькому, щоб той без труду розправився з коронною армією. Мій пан видав на вас вирок. Я ж повинен був стати Малодобрим Майстром, Калиновський – моїм помічником-челядником, а Хмельницький – катівським мечем.

Гамір, який вибухнув після цих слів, було чуто аж на майдані. Перо в руці писаря зламалося надвоє – він відразу ж узів наступне, але не міг занурити його в чорнило. В кінці кінців, він його таки вмочив до половини, знову зламав, перекинувши чорнильницю… Ні, він не був у стані писати.

- Тоді я питаю, пане Дантез, ким був твій пан? Відкрий нам його ім'я!

Дантез затремтів. Ось прийшла найгірша мить.

- Мій пан, який бажав вашої смерті… це…

Його погляд побіг наліво, до стовпів, що притримували стелю. На одному з них висів великий портрет. На ньому був зображений могутній пан з похмурим виразом на обличчі, вдягнений в багатий, малиновий жупан, в делії, обшитій соболями та горностаями. На його гордо піднесеній голові був ковпак з чорного соболиного хутра зі золотою фібулою. А з шиї звисав… золотий ланцюг з зображенням баранця… Найвищий іспанський та австрійський орден, яким нагороджувалися дише князям крові та удільним государям. В Речі Посполитій була тільки одна людина, один найбільш могутній з усіх пан, який міг його носити… І це був…