Недодушену, степ тоді мене врятував, що, голий, лисий, без деревця, розстилавсь навкруги. Картала себе, що по героїчна натура, втекла з катакомбів, здатна, здасться, тільки допомагати комусь, та всім співчувати, та ще тікати здатна. Тікати й тікати все життя — до якогось ілюзорного затишку, до любові, яка здавалась тоді ще досяжною. Жага до життя — цей один з найсильніших людських інстинктів, він, мабуть, зостався тоді єдиним з усього, що в мені було ще не вбите. Раділа, що йду, живу, п'ю цілюще степове повітря, що його тільки й не могли відібрати від нас кати, повикурювавши з каменоломень… Що мене втримало тоді? Оті крапелинки, губами насотані з намелю? Оті копита катакомбових коней, що ми їх, коли вже нічого не стало, відкопували у дальніх штольнях і кидали в колективний казан? Чи щось інше втримало на світі? Все тоді, після тих ночей підземелля, відкрилось мені но-повому, здавалось, що все навкруги — від заячого холодка й до блакитної велнчі неба — створене для мене, для мого щастя. Був неймовірно прекрасний кожен вияв життя — і стебло полину, і найменша під ногами мурашка…
Отак добрела до рідного міста. Не впізнала його. Ще на початку війни, коли нолютішалн нальоти, всі білі будинки в місті були зафарбовані в чорне. Графітно-чорним стало твоє світле, в розкошистих акаціях місто над Дніпром. А тепер ще і в руїнах його побачила, в брутальності чужих оголошень, в триво-кній метушні облав. Не знаю, як не розірвалась мені душа, коли якось уранці нашою вулицею гнали полонених матросів, гнали з кайданами на руках, на ногах, і голови їхні були сиві від інею, і голоси їхні кидали увсібіч щось схоже на пісню, хрипке і безстрашно…
Згадка про це, може, і втримала мене потім у таборі, коли виколювали номер оцей на руці, коли навіть ночами на нарах вчувався, бринів отой дорогий мені вітер і вставало наді мною рідне, безмірне у своїй великості небо.
Глава XII
Задощило, і фільмування довелось припинити. Ягуар Ягуарович присмутивсь: засльотило, занегодилось, може, й надовго. Щоправда, причина поважна: з неба лило й лило. Обважніле гілля дерев, зелень кущів, картоплі — все ніби порозбухало водою.
Скориставшись вимушеною перервою, Колосовськнй поїхав у справах до міста. Людей кіногрупи позаганяло в класні кімнати. Накурено. Стукає по кутках доміно. Ярослава, схилившись над партою, грав в шахи з Бронеком-дев'ятикласником. Хлопець виграє вже третю партію підряд, і юного гросмейстера це дивує: адже ж перед цим актриса легко його перемагала. Бронек зсуплює брови, напружує всю силу свого інтелекту, шукаючи якихось пасток, розставлених суперницею. Заклопотаний грою, він і не помічає, в якому настрої зараз актриса, не помічає, що їй на віях весь час крізь удавану веселість тремтять сльози: чимось ображена. А вуйна Домініка хоч тільки коли-не-коли зиркне в цей бік, однак душею почуває: щось із Ярославою не гаразд. Здається, переживає, що Колосовський не взяв її з собою до міста… «Не знаю, донцю, чим тобі й зарадити».
Сергій розважає асистентів та звукооператорів тим, що загадує їм різні химерні загадки, проводить сеанс під назвою:
«Трохи кабалістики»:
— Лінкольн став президентом у 1860 році, Кеннеді — в 1960-му. Яку маєм різницю?
— Сто років.
— Наступником Лінкольна був Джонсон. Наступником Кеннеді був… Джонсон. Джонсон І народився 1808 року, Джонсон II-1908. Яка різниця?
— Сто років!
- І Лінкольн, і Кеннеді вбиті в п'ятницю. Вбивця Лінкольна Уїло народився в 1829 році. Вбивця Кеннеді Освальд — в 1929-му. Різниця?
— Йой! Сто років!
— Ну й так далі. Як пояснити? Хіба не дивна циклічність?
— Вашу хронологію ще треба перевірити, — зауважує один з асистентів. — Дехто припускає навіть, що на землі бувають інопланетні. Якісь таємничі «санітари» нібито очистили океанські острови, заражені радіоактивністю, і там тепер погнала буйна рослинність…
— Це теж треба перевірити, — висловлює сумнів звукооператор, бородатий юнак, що, як і декотрі тут, не голиться від початку роботи над фільмом. — А ось про «літаючі блюдця» я сам читав в іноземнім журналі… Нібито в Південній Америці, в джунглях, опускались якісь загадкові істоти на і фантастичних апаратах і забрали з Землі ціле індіанське поселення… не зосталось і сліду.
Товариство бере його на сміх:
— За поширення таких чуток людину треба б вести до психоаналітика… А ще краще — до психіатра!..
Вуйна Домініка, присівши біля Ярослави, вишивав щось тиєю самою низинкою. Ярослава час від часу приглядається і до її роботи:
— Рідкісний узор! Досі не бачила такого… Щось у ньому є від староіндійських орнаментів…
Вуйна Домініка запевняє, що в індусів не була і в них цього не позичала.
Навколо Сергія — вже в іншім кутку — вирують пристрасті, там дискутанти аж киплять, б'ючись над проблемою, яка пе вперше збурює кіногрупу:
— Чи таки існують «гени порядності»? Чи підтвердилась версія, нібито біологи нат-рапили на «гени совісті»? Чи, може, справді, як наш редактор каже, «совість — це поняття цілком діалектичне»?
— Я цього не казав, — обурюється редактор. — Вірніш, це казав не я!.. Навіщо вигадувати?