Циклон

Під пахвою вони в нього, в товстій папці, ті марсіанські ландшафти. Пішли за ним. Сам відімкнув двері обсерваторії. Ввімкнув рубильник, дав світло. Угору по сходах. Кругле, просторо приміщення оперізує, голуба панель. Внутрішність високого купола в гарнім обличкуванні з темного дерева. Телескоп нагадує гармату. Сріблясте тіло його масивне. Але астроном одним натиском кнопки ввімкнув, заставив рухатись увесь пристрій, і телескоп поплив по колу, обертаючись легко, розумно якось. Рухається він, і астроном разом із сидінням робить розворот, і вже в горіти їй бані з'являється щілина неба… Сергій у захваті: весь цей рух, плавкий, шукаючий, по невидимій градусній сітці, створює настрій урочистості, священнодійства. Для астронома ж це будень.

— Ставимо координати, і телескоп, як бачите, наводиться автоматично… На потрібну нам ділянку неба.

— Він у вас як живий, — каже оператор. — Повертається так осмислено… І та щілина неба! Звідси його якось інакше сприймаєш… Все це доконче потрібне людині? Як по-вашому: дослідження галактик — це справді не менш важливо, ніж, скажімо, дослідження людського болю?

Професор подивився на нього вникливо, помовчав аж ніби ображено. Нічого не відповів.

— Тоді дозвольте невігласу ще одне запитання з тих, які вже, мабуть, вам набридли…

— Чи життя є на інших планетах? — догадався професор.

— Так, життя. Не аміачне яке-небудь, а життя в нашому розумінні?

— Я теж хотів би знати, — професор замислився, поклавши руку на тіло телескопа.

Розглядали потім знімки Марса, добуті одним із космічних кораблів.

— Бачите, пустеля, — діловим тоном казав професор. — Де ті канали? Воронки, кратери, суцільні Каракуми, розбомблені метеоритами…

— То що ж — Земля тільки оазис у світовому безмежжі? — нахмурився Сергій.

— Не знаю, не знаю… Певен тільки, що рідкість вона і, як рідкість божественну, геніальну, маємо берегти її.

І ще доказував спектри, па яких вони мало розумілись, численні знімки неба: все темпе, в білих цяточках…

— Космос…

— Холодом віє від нього…

Сергій, ожвавінши, в подробицях розпитував про техніку фотографування, — це його зацікавило в погляду фахового.

— Як, скажімо, фотографувати Венеру, завжди окутану суцільними хмарами?

- Її важко фотографувати. Надто ж, коли проходить побіля Сонця: в цей момент вона «тоне» в яскравості сонячного ореолу. І тільки в таких ось місцях, в гірських умовах, де сонячний ореол ослаблений, вдається спостерігати ту загадкову красуню, бачити вузький її серп…

— Вдуматись тільки: людина, як весільну пару, фотографує планети у їх сонячнім вбранні, - заговорив оператор. — День у день досліджує й саме світило, розгадує його, батька фотосинтезу й самого життя… Магія, чудо часу і разом з тим… — Він помовчав, покудлав п'ятірною голову кудлату, потім знов, запалившись, звернувся до професора: — А сонячні бурі, як вп вважаєте, справді впливають па наші земні діла? Сонячний вітер, вибухи, оті самі «збурення…» Дуже вони позначаються па пашім житті в цілому й па самопочутті та поведінці окремих людей? І на якості наших фільмів, скажімо?

— Переживаємо рік Спокійного Сонця, — усміхнувся професор.

— А я й по помітив, — зізнався оператор. — Скоріш подумав би, що маємо рік Сонця Бурхливого…,

— Спокійне чи Бурхливе — різницю помітить не кожен. До того ж із Землі дедалі гірша видимість: багато куряви розвели.

— Так ось що заганяє вас сюди! — пожартував Сергій. — Від бур земних, від тайфунів та торнадо втікаєте на ці верхогір'я?

— Від пилюги цементної, від сажі ТЕЦів, — уточнив астроном. — Бo господарник, він утилітарист, часом далі свого носа не бачить… Дехто поводиться так, ніби на ньому кінчається життєвий цикл, і після нього життя припинить спін рух, і майбутнє не виставить ніяких оцінок. А воно я; буде, прийде. Людство не бездітне! Нащадки прийдуть і скажуть своє слово про нас: як ми жили? Що думали, що і як — головне: як! — робили…

Була пауза роздуму. Після того професор знов повернувся до своїх спектрів, галактик, спалахів та вибухів, і незвично було їм слухати людину, що оперує міріадами зірок, відстанями в мільйони світлових років… До того ж ті спектри, які він досліджує, вибухи, які бачить сьогодні, стались безліч мільйонів років тому, коли ще, може, й сама планета ііе народилась.

— А вам не сумно? — запитав оператор.

Професор не зрозумів:

— Чого?

— Що видимий світ, вами досліджуваний, — це, власне, відлетілий, давноминулий світ? Відгорілий у далях, у таких часових правічностях, що їх навіть багатій уяві нелегко збагнутії?

— Сумно буває від іншого, — довірливо мовив професор. — Що на людину, хай навіть могутнього інтелекту, навіть коли стане вона найближча до якихось важливих істин, неминуче насувається зима старості.

Сергій глянув на професора запитливо:

— Старість — це трагедія?

— Якщо є трагедія старості, то, гадаю, не в тому вона, що старіється тіло…

— А в чому?

— В тому, що молодою лишається душа.

— Афоризм! Це варто б десь подати з екрана, — вхопився за почуте Сергій.