Циклон

— Гаразд, гаразд, — посміхнувшись, перепинив його генерал. — Дам гелікоптер. Тільки ж щоб вся стихія була в тебе в кулаці… Чи принаймні ось там, — він кивнув на камеру, що її Сергій, схвильовано дихаючи, притискав до грудей.

Це був його день, його шал, його апофеоз… Летить над потопом. Кінокамера при ньому, ящик з запасом плівки на цілий потоп, і все. Згадав, як хотіли вони дати у фільмі планету чадну, пожежну, ніби з погляду людини, що в скафандрі пливе у відкритому космосі… Тут бачить її — здичавілу в потопі.

Внизу — море. Навальний, нестримний рух повені. Навіть з вертольота почувається сила води, почувається, яким важким стає там в динаміці лету, двадцятикілограмовим кожен водяний кілограм.

Вода йде через заплави суцільним пінявим фронтом. Пливе все, що було неплавучим, що було ніби назавжди припнутим до свогб постійного місця на землі, і серед цього невпинного руху вод, над якими пролітає твій вертоліт, дивним контрастом виділяється жива прикметна деталь: пагорчик незатоплений, малесенький залисок незалитої землі серед заплави, і на ньому, збившись гуртиком, посхилявши голови, непорушне стоять темною скульптурною групою четверо коней. Невже то твої путами спутані лазаретні артисти?

— Ще раз прошу зайти над ними…

— Не вперше сьогодні тут пролітаєм… Все вони стоять. Квадрига печалі й безпомічності… Такими й зафільмуєш їх з цього несподіваного ракурсу… Всюди худоба пливе, десь там її виловлюють баграми, витягують на асфальт, інша, захлинаючись, далі вниз пропливає поміж буреломом, а ці, мовби не розуміючи, що коїться навкруги, стоять одні серед води, серед скаламученого потопу, дивуючи вертольотників тісним, скульптурно чітким груповим своїм смутком, своєю загадковою непорушністю. Чому стоять? Чому не пливуть, не рятуються, — адже ж коні вміють плавати?

Загадка зостається для пілотів нерозгаданою, пролетіли над кіньми, і вже, видно, про інше їхні думки… Чергове завдання, на яке вони йдуть, таке ж буденне і водночас незвичайне, як і все цього дня: йдуть знімати прикордонників з вишок.

Набирають висоту, і до невпізнання змінюється панорама землі, цього ще недавно найзеленішого, мабуть, клаптика планети. Відкриваються архіпелаги сіл, в незвичній оголеності постає геометрія розпланованих ферм, квартали затоплених садків, де-не-де тягнуться серед води тонюсінькі стрічки дамб. Нема шляхів, які пілоти звикли тут бачити внизу, нема вузькоколійок, зелених ланів, колгоспних городніх плантацій, покритих поліетиленовою плівкою, під якою з весни визрівали ранні овочі… То все були орієнтири пілотам. Зараз поля, скільки зглянеш, покриті поліетиленовою сірістю повені.

Кордон вже, власне, і не помітити. Змило прикордонну смугу, позносило інженерні споруди, і лише на вишках, піднесених над потопом, чатують молоді вартові. Вода по цей бік, вода вже й по той бік, бурелом та худоба пливе там, де ще вчора пролягали суворі заборонені смуги, смуги, що'ділять землі держав. З вишки лише в бінокль добре видно прикордонникам десь аж під небом, в глибині другої держави далекі чужі пагорби, вкриті рідколіссям. Знайома дозорцям іноземна отара пасеться по підгір'ю, як і вчора, як і позавчора… Вівці біліють в тій самій загорожі, що вартовий звідси звик бачити її там повсякдень, навівши на неї стереотрубу чи бінокль.

Стоїть на варті над розливом стихії юнак, приклавши бінокль до о'тей, і обличчя повите задумою. Потоп і потоп. Та мусиш чатувати іі потоп.

Вертоліт, знизившись, уже зависає над прикордонною вишкою, спускає з неба мотузяну драбинку-трап з алюмінієвими трубками щабельків…

Голос наказливий згори:

— Ну давай, браток! Видряпуйся! Тільки на мене, в об'єктив дивись: хочу бачити, який ти є!.. Той, що вистояв над потопом!..

Цього дня Сергій не думав про себе, не жив собою, думав лише про інших, і кожна мить буття для нього, як ніколи, була важливою, значною, неповторною. Зате в школі сьогодні про нього думали тепліше, ніж раніш, і ждали його повернення з польоту, і малювався він декому як лицар Камери, як митець, що, озброєний тільки чутливістю плівки, пішов па двобій із циклоном…

Навіть екіпаж дивувався запопадливості кінооператора, невтоленній його жадобі всюди бути, усе вхопити. Зрання був з кінокамерою на амфібії, тепер літає на вертольоті, з диктаторськими замашками вимагає — де і як їм треба повестись задля його камери… І не сердяться, бо це ж таки створюється щось… Це ж людина з камерою, що влада її мовби поширюється на всю стихію… Фільмує коней, і дамбу, і прикордонників, що їх вертольоти знімають з вишок… Понад усі пристрасті оператором, видно, володіє зараз одна: обійняти, вхопити цей хаос, його руйнівне могуття і людину, що бореться з ним, вхопити й увічнити для когось…

Вимагає летіти до тих, що на дахах, потім враз: ні!

— Отут! Отут!

На недоламапий бетонний міст опустили його. Підмило вночі, середина проломилась, а край одиіі ще міцно тримається на биках… Оце та його точка, що весь день її він шукав! Не збоку, а звідси ось його камера братиме хаос у лоб!..