Тронка

А потім той випадок в океані, що мало не скінчився трагічно… Ніхто з учасників експедиції не бачив самого вибуху, не бачили вони над просторами океану того зловісного апокаліптичного сонця, що його засвітила варварська рука. Та хоч були вони в іншому становищі, ніж японські рибалки, і смертоносним попелом палубу їхню не засипало, проте він, Дорошенко, до кінця життя пам'ятатиме вирази облич своїх вчених, коли в дощовій воді було виявлено небезпечні ознаки…

Всіх належних заходів було вжито. Палуба й надбудови були ретельно промиті. Однак Батьківщина за них була вже в тривозі. Негайно вернутись в найближчий вітчизняний порт! — такий одержали по радіо наказ. Перервавши своє наукове плавання, з гнітючим почуттям ішли до рідних берегів. Ще не ввійшли в гавань, як назустріч їм вимчав з порту катер з цілою групою лікарів і суворий молодий дозиметрист, закутий в панцир професійної витримки, першим піднявся на палубу.

На щастя, виявилось, що судно не заражене, люди здорові.

Білосніжний корабель його і зараз десь в експедиції. На цей раз судно повів колишній Дорошенків старпом, його вихованець. Де вони йдуть? На яких широтах? Щасливий був би зараз не те що капітаном, рядовим матросом потрапити до них на борт. З радістю драїв би палубу, чесно вистоював би матроську вахту, з півслова кидався б під час бурі натягувати вподовж палуби штормові лієри… Аж дотепер не знав, що так важко буде йому розлучатися з тим життям, з вахтами, запахом канатів, солоністю моря, кигиком чайок…

Встає, випиває материне чаклунське зілля, босий виходить походити по двору, по холодному споришеві. Клубок червоного сонця палає крізь туманно-м'які тамарискові зарості, небо над степом чисте, і літак, як рибина, пішов угорі, крізь прозору океану блакить. Не чути звуку, лише видно обтічний риб'ячий силует його, потім нарешті долинає і звук, далеко позаду літака зринає він, той потужний реактивний гуркіт. Літак полинув сам по собі, а гуркотіння живе окремо від нього, живе, мов згадка про його політ.

Мимо двору йде Лукія, квапиться кудись.

— Доброго ранку! — каже вона, уповільнюючи крок біля хвіртки.

— Доброго ранку, Лукіє.

— В область їду… Може, доручення буде яке? Дорошенко підходить до хвіртки, дивиться на Лукію, свіжу, щойно вмиту, і вона, як дівчиною, одразу шаріється під його поглядом, шаріється так густо, що аж наче сизою памороззю злегка беруться її налиті щоки, а в очах сльози ніяковості вже блискотять, світяться, від них і очі повно наливаються світлом. «Ну, чого ти й досі ніяковієш, Лукіє?» — так і хочеться спитати.

— То які доручення будуть? — повторює вона.

— Привіт Пахомові передай. Ти ж побуваєш у нього?

— Неодмінно.

Не уник-таки хірургового ножа їхній Пахом, упертий їхній подвижник… Схопило біля силосу так, що літаком довелося відправляти небораку в область — того ж дня й прооперували… Пілот Сіробаба, цей рум'янощокий життєлюб з чорним викоханим вусом, розповідав потім в радгоспі, що директор їхній і там ніби, під ножем хірурга, репетував своєї: «Не досилосував же! М'ясо не здав! Вовну ще не всю на фабрику відправив!..»

— Рано, рано скрутило Пахома, — задумливо каже Дорошенко.

— Видряпається. — В голосі Лукії не почувається смутку. — Такому клопоти і вмерти не дадуть… Ну, бувай…

І вже вона йде, їй пора, кивнула на розвітання, самими віями попрощалася, і Дорошенко вловив, як очі її в цю мить ще більше налилися світлом. Пішла. Коси ЛукіЇ скручені на потилиці високим тугим вузлом. Дорошенко в присмутку дивиться на той вузол, йому аж трохи шкода стає, що Лукія віддаляється від нього, що, призначені для міста, високі каблуки її постукують все далі розмірене й гордовито. Лукія — ось його щедра молодість, ось чиєю дружбою він може пишатись… Щоправда, не все так сталося, як гадалося, але ще й досі в душі зосталося жевриво від того кострища, яке таким жарким полум'ям було спалахнуло колись… Ось він, ще молодий, повен любові до неї, в Буенос-Айрес іде, в перший самостійний рейс. Осінь, негода, ніч, із тих ночей, що трощать кораблі, що стугонять стихіями, у шквалах розмотують тривожні сигнали SOS… Реве, бушує Атлантика, а в розвированім океані неба тривожний місяць бреде. Єдина розбухла цятка, жовток світла серед тьмаво-сріблястого безмежжя, серед вировища й хаосу хмар. Буруни, кудлаті, мов леви, йдуть і йдуть з просторів ночі, ростуть, обвалюються, стрясають ударами судно. В другій половині ночі шторм досяг такої сили, що катастрофа здавалась декому неминучою, і якщо ти не втратив тоді самовладання, вивів судно, то, може, це й тому, що був не сам, що й серед атлантичного вировища вона, Лукія, знаходила тебе із сяєвом своїх закоханих очей.