Тронка

— Бо тепер тільки кинуло соску — і вже береться смоктати цигарку. В наш час, пригадуєш, Іване, які були методи виховання? — вдається він за підтримкою до капітана Дорошенка. — Пам'ятаю, ще пастушком, каплішем при отарі був, задумав закурити, а сірника нема. Дядько степом їде, біжу: «Дядьку, дайте прикурити!» А він: «Іди, іди ближче, синашу…» Підходжу, так він батогом як усмужить! Як усмужить раз та як усмужить вдруге! Досі, мілєйші, не курю!

Слухаючи майора, хлопці потай під столом потискують один одному руки, дають напівпошепки колективну клятву, що житимуть правильно, на майорів виноград не зазіхатимуть і пальцем не торкатимуться його хвіртки, крізь клямку якої господар ночами нібито пропускає електричний струм…

— Ви ось там перешіптуєтесь, глузуєте із старших, — бліднучи, каже Яцуба, — для вас ми — культовики, та й усе, а воно, може, й наше життя не марним було, коли для вашого щастя підвалини закладались…

І, змусивши цим молодь притихнути, Яцуба починає розповідати про славетну подію цього краю, про відомий страйк наймитів у Британах наприкінці двадцятих років — одним з керівників того страйку був і він, молодий тоді батрацький діяч Яцуба.

— Перший в історії страйк, підтриманий Радянською владою! — з гордістю вигукує майор. — А як ми його організували! На цілий світ прогримів! Хіба ж не правду кажу? — звертається він до капітана Дорошенка за підтвердженням, і той напівусміхнено, легким кивком голови посвідчує: так, мовляв, було, було…

Заохочений увагою, Яцуба пристрасно, гаряче, як про щось недалеке і ще не вигасле в душі, розповідає молодим про ті незабутні дні, коли дніпровські батраки-пікетники, кинувши разом роботу, з червоними пов'язками на рукавах круглодобово чергували на плантаціях, і як цілими ночами засідав страйковий комітет, і до яких хитрощів вдавалися орендарі, намагаючись зломити волю страйкарів. Світова капіталістична преса здійняла була тоді страшенний галас, виставляла концесіонерів-виноробів жертвами більшовицького цькування, зображала їх невинними овечками.

А насправді хто вони були, всі оті бертьє, люччіні, гоаси, шульци?

Поблідлий, розхвильований Яцуба так і сипле іменами тих своїх давніх класових ворогів, іноземнопідданих концесіонерів, що, володіючи величезними виноградними плантаціями на берегах Дніпра, були не стільки орендарями, скільки шпигунською агентурою, яку спеціально засилали на Україну чужоземні держави…

— Ви спитаєте, а де ж ми були, чому це їм вдавалось? А вдавалось тому, що згори подавали підтримку троцькісти та бухарінці, що позасідали тоді були в різних земельних та фінансових органах… Зате ж і для них орендарі не скупились, вагонами відправлялося вино з хазяйських погребів і в Харків, і в Москву! А за кордон? Пригадуєш, Іване? Відправляють партію шампанського, а поміж вином в порожніх темних товстих пляшках посилають буржуазії і різні шпигунські дані про нас!..

— Цього я щось не пригадую, — ніби жартома зауважує Дорошенко.

— Ну де тобі пригадувати, — недобре блиснув Яцуба своєю сталевозубою посмішкою. — Півжиття сам по закордонах! Може, з ними ще й розпивав те шампанське, що ми тут його чавили?

— Може, й розпивав.

— Отож. Довго бути в далеких плаваннях — це таки небезпечно: сам незчуєшся, як іншим духом надихаєшся, інших наберешся звичок та манер…

— Здається, довгий час ти мав справу з кишеньковими злодіями, — глянула на Яцубу Лукія, — але ж сам по кишенях лазити не навчився?

Голосний регіт, що пролунав після цього, не збив Яцубу з пантелику, він переждав, міцно стиснувши губи, і, певно, збирався ще говорити, але донька через стіл подивилась на нього досадливе й благально:

— Годі вже, годі!..

І поморщилась, як від болю.

Тільки після цього Яцуба сів.

Ліна, похнюпившись, думала про батька, про його оцю розповідь, яку вона чула не вперше. Хоч вона знала, що все це чистісінька правда — батько її дійсно був колись батрацьким вожаком під час страйку, ходив пікетником з червоною пов'язкою, охороняючи плантації, де незібраний виноград на корені перестигав, лопався і гинув, знала, що батько заслуги свої може перед будь-ким засвідчити документально, проте зараз, слухаючи його, вона весь час не могла звільнитися від почуття прикрої, не до кінця усвідомленої дражливості. В усіх цих батькових повчаннях їй чулося щось таке, що внутрішньо раз у раз коробило її. «Вірю, вірю твоїм заслугам, — хотілося їй сказати, — але якщо ти був таким борцем тоді, то як же ти міг згодом усе це розгубити, забути, як міг примиритися із тим злом, що оточувало тебе, а часом і залучало в свої співучасники?»