Тронка

- І це звідти, — притамував усмішку Віталій.

— Вірно, юначе! Отже, ти стоїш уже на порі молочної стиглості… Рідна школа незабаром випхає тебе в білий світ з атестатом зрілості… Після неї — куди, якщо не секрет?

— Видно буде.

— При вступі до інституту тепер, як відомо, вимагається трудовий стаж… Але не думаю, що ти, мов останній плебей, будеш многотерпеливо той стаж добувати! На щастя, в тебе є реальна змога скоротити свої митарства…

— Що ти маєш на увазі? — нахмурився Віталій.

— Ти не хмурся… Ти смійся від щастя! Дай мені таку матусю, що й депутатка, що і в області, як у себе вдома, не бачити б вам цього Мамайчука тут!

Сашко глянув на нього з-під хвилі розтріпаного чуба:

— Погано ж ти знаєш його матусю.

— Що? — видивився на радиста Мамайчук. — Я за неї голосував! Голос за неї віддав і притому — щиро. Заступниця сірих! Борець за мрію. Все це так. Але ж вона — ще й мати! А ти, — він глянув на Віталика, — улюблений мамин синок.

— Я не мамин.

— А чий?

— Я материн.

— Суті це не міняє. Ти, згідно, з законами природи, найдорожча для неї істота, тобі мусить бути ясно, що з цього випливає…

— Не ясно, — скривився в недобрій усмішці Віталій. — Може, поясниш?

— Без неї ти, хлопче, нуль у всесвіті. Розшолопав? Круглий нуль — з власного гіркого досвіду свідчу. Отже, йди, падай перед нею на чотири кості, проси. Інакше не бачити тобі не те що кораблебудівного, а й зачуханого якого-небудь технікуму… А так буде зовсім просто: вона їде до міста. Твердо стукає в двері до товариша ректора. Товариш ректор — весь увага до товаришки Рясної. Слухає. Вислуховує, і, поки точиться бесіда, у списку навпроти твого імені з'являється отака маленька-маленька, як макове зерно, цяточка… Ніби муха наслідила. І все! Твоя доля тією цяточкою вирішена. Ти прийнятий! З чим я тебе й вітаю наперед!

— Погано ж ти знаєш, товаришу виборець, і свою депутатку, і її сина, — знову каже Сашко.

— Ах, я не вгадав? Він не визнає протекцій? Він ненавидить блати?… Він хоче по-чесному, хоче самостійно розв'язувати формули життя з багатьма невідомими?… Чи не так, любий наш Архімедику?

Віталій досадливе покушував губу:

— Ти ясновидець.

— Юний мій друже! Вхопиш мене за оцю шляхетну бороду, якщо стрічка подій розгортатиметься всупереч моїм прогнозам, — каже Гриня і погладжує рукою світло-руде пуховиння, яке він ото називає бородою.

Той пух — то протест Грині, протест і недовіра, яку він виявляє завідувачеві робкоопу товаришу Мажарі. Щедрий на обіцянки, Мажара мав необережність публічно пообіцяти найближчим часом відкрити в радгоспі перукарню, і Мамайчук, впіймавши його на слові, заявив, що не голитиметься доти, доки перукарня не буде-таки відкрита, і справа зараз обертається так, що весь радгосп стежить за цим нерівним їхнім поєдинком, а завідувач робкоопу щоразу ховається, як побачить хоч здалеку молоду Мамайчукову бороду. Коли Гриня як правий захисник команди вибігає на поле стадіону, то й Віталій, і Сашко, і весь стадіон кричать йому:

— Віва Куба!

Сашкові милиці так і танцюють тоді в повітрі від захвату та ентузіазму, а зараз радист поглядає на випнуту вперед Мамайчукову бороду трохи навіть іронічно…

В коридорі чути швидкі дівочі кроки, і у відхилені двері зазирає Неля-секретарка:

— Гриню! Пахом Хрисантович сердиться, що ти й досі не поїхав.

— Передай: виходжу на орбіту, — і Мамайчук справді підводиться. — Попутно, може, де-небудь і на тузлук наскочу. Недоварене м'ясо — примітив, а яка їжа! Як на людину впливає! Після тузлука мені завжди боротись хочеться… Ну, честь праці! — кидає він хлопцям і неквапом виходить на вулицю до свого фургона.

Цей агітфургон, біля якого Мамайчук і швець, і жнець, цілими днями гасає по відділках або кушпелить грейдером аж у райцентр за новою кінострічкою чи в якихось інших справах, бо хоч завдання фургона — передусім культурно обслуговувати віддалені кошари, ферми та відділки, проте господареві його доводиться виконувати ще й безліч інших доручень, бути якраз отим «старшим, куди пошлють». Ось і зараз Грині дорога стелеться неблизька, треба їхати в радгосп «Приморський чабан», з яким вони змагаються, одначе Гриня не був би Гринею, якби він, виїхавши в степ, не завернув ще й на птахарню, а там, тільки вилізши з кабіни фургона і ступивши в біле куряче царство, він уже ошелешує дівчат-пташниць улюбленим своїм запитанням:

— Для чого ви існуєте, чи то пак живете? Це така вже в нього звичка сікатись з цим запитанням до кожного.

— Ну, от народились, повиростали, живете, а для чого?

Дівчата знизують плечима, пересміхаються, а маленька дівчинка — дочка старшої пташниці — зачудовано дивиться на Мамайчука, на його жовту, мов пух на курчаті, бороду та розцяцьковану сорочку.

— Хай уже Саня, — киває Мамайчук на повновиду чорняву молодичку, чоловік якої відбуває службу на Балтійському флоті. — В неї затяжна любов, вона тільки й жде свята, щоб податись в Ленінград на побачення до свого законного. А ви?

— Тебе б спитати, — весело відказує Саня, — для чого ти сам небо коптиш?