Тронка

І регіт. Важкий, неквапний. Сміються зуби білі, і очі іскряться сміхом з-під накіптюжених брів, сміються їхні майки засмальцьовані і руки пропечені, в мазуті. А за їхніми спинами регочуть їхні бульдозери сяючим блиском ножів. Вони, як і господарі, теж спочивають.

Жарти їхні Лукія вислуховує без посмішки.

— Щось парторга вашого не бачу…

— В нього відгул. Вчора дві зміни ішачив.

— А там що? — киває Лукія на вал і повагом рушає туди, ноги її по литки провалюються в грузькому, розрихленому грунті.

Все їхнє товариство, з якого ніхто і не поворухнувся, спостерігає від вагончика, як Лукія Назарівна зупинила на валу одного з їхніх бульдозеристів, що саме вигорнув землю, про щось перекинулась з ним словом, після чого дверцята відчинились, і вже Лукія Назарівна сідає з бульдозеристом поруч, під тент, і бульдозер одразу ж із скреготом зникає з очей в куряві, в бушовищі розритої траси. Без звички в тій ямі можна зомліти, але голова робіткому не зомліла, бо, зробивши кілька ходок, вона знов з’являється на валу, йде, глибоко провалюючись в сипучому грунті, зате не з чиїхось слів знатиме тепер, який у бульдозериста хліб, яка його праця і як це потрібно, щоб тіло його після зміни відпочило по-людському, на ліжку, а не на власному кулаці.

Мова заходить знову про вагончики длі ночівлі, та про кухню, якої зовсім нема, та про те, що після зміни навіть вимитися ніде. Вона слухає уважно, нотує в пам’яті їхні скарги і почуває, як потроху коротшає відстань між нею і ними, як ніби м’якшають, відходять душею ці люди, що їм уже здається, й скаржитись набридло.

— Спробую щось зробити, — каже вона майже похмуро, бо знає, що виконати обіцяне буде нелегко, зустрінуться їй лоби, міцніші залізобетону, бездушні душі, що їх нічим не дошкулиш. Хіба мало цього залізобетону по кабінетах, де їй доводиться бувати у своїх депутатських справах, чи їй не знати ще тих холодних очей, де крижаніє байдужість, чи тих пустих казенних усмішок, що з'являються автоматично, разом з обіцянками, що їх дають тобі, хоча й не збираються їх ніколи виконувати.

Розвелася ціла порода пустомолотів, закутих в панцир інструкцій, служак, яких голими руками не візьмеш, з якими треба вміти воювати, і Лукія — воює! Коли вона виступає на партконференції, то не одного з присутніх кидає в жар, не один із відповідальних втягує голову межи плечі, бо знає, що Лукія, піднявшись на трибуну, озиратись не буде, видасть по заслузі хоч кому.

Від комсомольських часів ще збереглися в ній бурхлива запальність і гостре, безкомпромісне ставлення до людей, збереглася чиста віра її молодості — віра в те, що життя, яке вона будує, яке зі всією пристрастю утверджує,— це життя може й повинно бути досконалим, давати людині повноту радості й щастя.

І яку ж викликає досаду, як лютить її всяка безладь, що так часто ще зустрічається… Хоча б оцей канал, оце стійбище, куди людей з чудовою найсучаснішою технікою виведено, кинуто й забуто… В роки війни вона сама була трактористкою, знає, що таке висидіти зміну за кермом… І ось нема де вмятись, відпочити, сьорбнути якогось приварку. Розмовляючи з робітниками, Лукія зовні спокійна, на обіцянки не щедра, але всередині їй все клекоче. Така будова, найбільший в Європі канал, в газетах про нього кричимо, і така неувага до цих справді героїчних людей… Вона вже прикидає собі, куди їй треба вдатись, з ким говорити, щоб була тут кухня, житлові вагончики, газети, радіо, вже зріють у ній ті гарячі слова, які вона вигорне там, де слід.

А поки що каже будівникам:

— Поправлятимем. Тільки ви теж вухами не хляпайте. Разом з вами будемо поправляти. Бувайте.

— Спасибі, що провідали, — чує вона навздогін вже нітрохи не насмішкувате.

— Ох, орли! — каже водій Федя, коли «Победа» їхня знову мчить радгоспними землями. — Механізмів нагнали, а вмивальник за три копійки прихопити забули… Ну, це схоже на нас…

Федя цей відзначається тим, що часто-густо обирає напрям руху цілком самостійно і, незважаючи на це, привозить начальство саме куди треба, а чудо своєї інтуїції Федя пояснює дуже просто:

— Де непорядок, туди й везу. Хліб залежується на токах — директора туди. Де силосують — туди обов'язково. Якщо ж ми вчора, скажімо, були з директором на третій фермі і Пахом Хрисантович давав там комусь нагінку, то треба ж його везти туди й сьогодні: хай перевірить, чи виконано його розпорядження.

Ось тільки в Лукії Назарівни бувають іноді такі завихрення настрою, що й сам Федя не вгадає. Доярок десь загледить — давай до них, побачить чабана, що стовбичить у полі,— не мине і його, бо не завернути, мовляв, до чабана — це образити його, адже людина одна-однісінька в степу цілий день, живе слово хоче почути…

Зараз Лукія каже їхати просто на Центральну, дорогою вона розпитує Федю про його сина, бо Федя один з наймолодших батьків у радгоспі, син його починає саме лепетати, вже каже «баба» і «мама», а батька називає поки що не «татом» а просто «Єсть», в ознаку того, що батько зараз забіг на хвилинку додому і справді єсть, а не гасає в своїх вічних розгонах.