Тронка

Це, власне, й було їхнє розставання. Був після цього тільки даленіючий стрекіт мотоцикла в степу, та червона купіль палаючого сонця по смузі обрію, та скупана отара мериносів на його тлі.

— Хелло, кептен!

Це Гриня Мамайчук гукає від машини в Дорошенків двір. Він відвозитиме радгоспівським газиком капітана та його тонкошийого юнгу в Лиманське, до причалу. Ще темно, ще тільки відспівали півні, в небі ще не вигасли зорі. Юнга вже тут, щулиться біля машини, вислуховуючи останні напучення матері, з затаєним щемінням душі поглядає на металеву вишку, що вигналась вензелем антени в небо над бабиним виноградником; мабуть, поки приїде хлопець у відпустку, то виноград і по ній, по його вежі, пов'ється, полізе туди, аж до неба, листатий, буйний, в гронах молодих…

— Юначе, ти вступаєш до всесвітнього племені матросів, — плескає юнгу по плечу Мамайчук-некерований. — Ти будеш під Південним Хрестом. Тобі світитимуть інші, варті уваги сузір'я. Але й нашог Чумацького Воза не забувай… Сузір'я нічим не гірше за інші.

Бліднуть сузір'я, попеліє небо.

А капітан, виявляється, не тільки останнім покидає палубу корабля, він останнім покидає й домівку. Ось він, нарешті, сходить з веранди, виринає з сутіні двору, поряд з ним дибає стара Дорошенчиха.

— Ти ж там бережи себе, сину, — чути голос старої. — Бо все можна купити, а здоров'я не купиш.

— Не турбуйтесь, мамо, я почуваю себе цілком здоровим, — чути капітанів голос. — Травки ваші своє діло зробили…

— Не смійся, сину, над моїми травками… Є в них сила. А до того ж — сонце наше цілюще, повітря степове…

— А я не сміюсь. Почуваю, що будь-яку медкомісію зараз пройду.

В голосі і в ході капітана справді була бадьорість, почувалось нуртування сил міцних, відмолоділих.

— Вручаю ж тобі, Іване, своє найдорожче, — каже йому Лукія біля машини, і вся трепеще, і голос її клекоче хвилюванням.

— Не турбуйся, Лукіє. Все буде о'кей, — каже він усміхнене і, розцілувавшись з матір'ю та Лукією, сідає в газик, де в кутку, ждучи дороги, вже занишк і не дихає його майбутній корабельний радист.

Гриня дає газ, машина рушає в світанкову сутінь, залишаючи обох жінок біля двору, біля вкопаної скіфської баби…

Степ ще безмовний, передсвітанковий, тільки вітер свище понад шляхом, що проліг на Лиманське.

— Товаришу каштан! — заводить мову Мамайчук. — Дозвольте запитання…

— Прошу.

— Чи правда, що судно, яке вам приймати, будується на спецзамовлення Академії наук?

— А чому це вас так цікавить, молодий чоловіче?

— Та, бачите, — помулився Гриня, — дуже цікавлюсь, що там у нас усередині… З чого, тобто, складається наше ядро, з яких енергій? І якщо ви в океан, щоб алмазний бур забивати крізь земну кору, щоб крізь твердь базальтів до самого серця планети дійти, то прошу не забути й мене: весь до ваших послуг!

— Але ж ви, юначе, наскільки мені відомо, в духовну академію брали курс?

— Ха-ха! Тричі ха-ха! — Мамайчук голосно регоче. — Ви теж повірили? Та це ж було звичайнісіньке розігрування, розраховане на майора Яцубу, і не більш. Щоб до бороди моєї не чіплявся, щоб розвивав у собі хоч запізніле почуття гумору… Йти в попи — це ж архаїчне, товаришу капітан. Ви теж повірили? Планету бурити — це інша річ!.. Та й навколосвітня подорож — це теж діло. І запевняю вас, що чим-чим, а вже янтарними мундштуками Мамайчук не став би по чужих портах торгувати, як це роблять декотрі з ваших морячків!

— Не личить мужчині поширювати плітки.

— Чого плітки? Коли я ще був у місті, в мене в самого були друзі, славні такі модерняги з матросів. Купують вони килим, скажімо, де-небудь у Швеції, а приїдуть додому, — заходять в ресторан, килим на стіл, і за вечір тим килимом розплатились.

— З такими настроями на моє судно краще не потикатись.

— Ну, з цього погляду ваш юнга-радист ніякої небезпеки не становить. — Мамайчук вимовив це так, наче Віталія в нього за спиною зовсім не було, наче безлюдною була темрява брезентової халабуди. — То такий моряк, що скоріше власних штанів збудеться, ніж закордонним килимом збагатить рідний порт. За це будьте спокійні. Ось тільки як він щодо хитавиці та морської хвороби? Боюсь, що, тільки судно колихне, вже він вам і SOS закричить!

— В нього в радіорубці буде про цей випадок окремий передавач, аварійний, — серйозно пояснив капітан. — В обов'язковім порядку встановлюємо його, згідно з міжнародною конвенцією. Та штука включається автоматично… Будемо, однак, сподіватись, що потреби в цьому не виникне.

— Скажіть, чи рикші на світі ще ‘? — запитав Мамайчук зненацька, аж капітан мимоволі усміхнувся: так і кидає цього Гриню-некерованого від земного ядра до рикш…

— Чого це вас рикші цікавлять?

— Просто не віриться, що десь люди ще їздять на людях. Один двоногий везе на собі іншого. І не інваліда, а якого-небудь паршивого колонізатора…