Трагедія в трьох діях

Дещо здивований, містер Саттертвейт сів у крісло поряд із лікарем. Сер Чарльз ходив сюди-туди. Він забув про те, що долоні треба стискати, і його схожість із відставним моряком вже не проглядалася так яскраво.

– Чарльзові це не подобається, – мовив сер Бартолом’ю. – Я маю на увазі смерть бідолашного Беббінґтона.

Містеру Саттертвейту подумалося, що настрій у цій фразі передано не точно. Хіба могло комусь сподобатися те, що сталося? Він зрозумів, що Стрендж має на увазі дещо інше, відмінне від того, що сказав.

– Те, що сталося, дуже сумно, – почав містер Саттертвейт, обережно намацуючи шлях. – Так, дуже-дуже сумно, – повторив він і знову затремтів, як кілька хвилин тому.

– Кгм, так, досить болісно, – сказав лікар з професійною ноткою в голосі.

Картрайт припинив ходити сюди-туди.

– Ти колись бачив, щоб хтось отак само помер, Толлі?

– Ні, – задумливо відповів Бартолом’ю. – Не сказав би, що бачив таке. Але, – додав він за секунду-дві, – не думаю, що я бачив так багато смертей, як тобі здається. Психіатр не схильний вбивати своїх пацієнтів. Він допомагає їм лишатися живими й отримує за це гроші. Мак-Дуґал точно бачив набагато більше смертей.

Лікар Мак-Дуґал, якого викликала міс Мілрей, був головним лікарем Лумута.

– Мак-Дуґал не бачив, як помер цей чоловік. Коли він прибув, Беббінґтон уже був мертвий. Він міг судити лише за тим, що ми йому сказали і що сказали ви. Мак-Дуґал переконаний, що це якийсь удар, що Беббінґтон уже був немолодий, а здоров’я мав не надто міцне. Такого пояснення мені не достатньо.

– Можливо, і йому теж, – пробурмотів Стрендж. – Але має ж лікар бодай щось сказати. Удар – хороше слово, воно нічого не означає, але задовольняє розум. Зрештою, Беббінґтон і справді був немолодий, а його здоров’я і справді останнім часом підводило – нам так сказала його дружина. Мабуть, щось раптово дало збій.

– Чи було це схоже на типовий напад чи удар, чи як ви там це називаєте?

– Напад чого?

– Якоїсь відомої хвороби?

– Якби ти вивчав медицину, – сказав сер Бартолом’ю, – то тобі було б відомо, що в ній заледве є бодай щось типове.

– Що саме ви хочете сказати, сере Чарльзе? – запитав Саттертвейт.

Картрайт не відповідав. Він махнув рукою – не зовсім ясно, що це мало означати. Стрендж тихо посміявся.

– Чарльз сам себе не розуміє, – мовив він. – Просто його свідомість схильна продукувати драматичні варіанти розвитку подій.

Сер Чарльз видав докірливий жест. Чоловік, здавалося, глибоко занурився в свої думки, замислився. Він відсторонено похитав головою.

Містер Саттертвейт силкувався зрозуміти, кого ж той нагадував йому. Але от, пригадав! Арістід Дюваль, голова Секретної служби, який викриває таємний заколот у «Підземних дротах». Наступної миті він був уже певен: сер Чарльз несвідомо підкульгував під час ходіння, а Арістіда називали «Кульгавим».

Сер Бартолом’ю намагався зруйнувати несформульовані підозри Картрайта, застосовуючи до них безжалісний здоровий ґлузд.

– То що ти підозрюєш, Чарльзе? Самогубство? Вбивство? Кому треба вбивати священика, який і мухи не скривдить? Це вже щось із царини фантастики! Самогубство. Ну, цей варіант можна розглянути. Тут можна принаймні уявити, з яких причин Беббінґтону могло схотітися накласти на себе руки.

– І з яких?

Сер Бартолом’ю злегка похитав головою.

– Ну, людині в душу не залізеш. Але могло бути, наприклад, таке: Беббінґтон дізнався, що хворіє на невиліковну хворобу. Ну, на рак, скажімо. Щось таке могло стати мотивом для самогубства. Можливо, йому не хотілося, щоб дружина спостерігала за його довгими стражданнями. Це просто припущення, звісно. Насправді ж, нічого не говорить про те, що Беббінґтон хотів вкоротити собі віку.

– Я не думав про суїцид, – почав був сер Чарльз.

Бартолом’ю Стрендж знову тихо посміявся.

– Ну звісно. Тебе цікавить не те, що дійсно могло статися. Тобі треба сенсації – в коктейлях була новітня отрута, яка не лишає слідів.

Сер Чарльз скривився.

– Не певен, що це в моїх інтересах. Чорт забирай, Толлі, ти пам’ятаєш, що ті коктейлі готував я?

– Несподіваний напад манії убивства, еге? Думаю, в нашому випадку симптоми з’являться пізніше, але до ранку всі ми помремо.

– Дідько, ти все жартуєш, але… – Сер Чарльз роздратовано обірвав фразу.

– Я не жартую, – сказав лікар.

Голос його змінився. Тепер він звучав поважно, в ньому вгадувалася чуйність.

– Я не жартую про смерть бідного Беббінґтона. Я ґлузую з твоїх припущень, Чарльзе, тому що, ну просто тому що не хочу, щоб ти комусь випадково нашкодив.

– Нашкодив? – перепитав сер Чарльз.

– Можливо, ви, містере Саттертвейт, розумієте, до чого я хилю?

– Думаю, можливо, я здогадуюся, – мовив Саттертвейт.