tmp0

Тим часом і Ізяслав, і Кияне уважали побіду Юрия тільки хвилевим нещастєм. Ізяслав звернув ся зараз до свояків — до угорського короля Ґейзи, до польського в. кн. Болеслава, до чеського князя Володислава. Чеський король пообіцяв, але, здаєть ся, на обіцянцї й скінчилось; з Угорщини і Польщі Ізяслав дістав поміч, а Ґейза окрім того обіцяв задержати Юриєвого союзника — галицького князя Володимирка. Крім того Ізяслав, мудрий по шкодї, для збільшення своїх шансів хотїв поновити свій компроміс із Вячеславом. Але хоч Вячеслав з біди помагав йому, поки він сидів у Київі ⁴⁶), тепер рішучо спротививсь і кликав у поміч Юрия, що йому теж подавав надїю на Київ ⁴⁷). На заклик Вячеслава Юрий дїйсно наспів на Волинь, а з Галичини підійшов Володимирко. Ізяславові союзники супроти таких сил стратили охоту до активної помочи в боротьбі й обмежили ся посередництвом; „убояша ся Ляхове і Угре”. Юрий за посередництво подякував, але прийняти не прийняв, зажадав, аби Ізяславові союзники йшли до дому і полишили переговори їм самим. Союзники поспішили ся се сповнити. Ізяслав пристав на таку згоду, що забезпечала йому Волинь і Новгород із усїми його данями (що повідбирав був Юрий). Але Юрий, підождавши, поки союзники Ізяслава забрались, розірвав переговори й на ново розпочав війну, сподіючись відібрати від Ізяслава Волинь. Одначе облога Луцька не пішла йому добре, а й союзники Юрия не радо бачили дальшу війну і радили йому мирити ся. Вячеслав бояв ся, що як Юрий, не довівши до згоди, піде до дому, то буде йому ще гіркий сьвіт від Ізяслава, а Володимирку, як звичайно, не хотїло ся, щоб Волинь опинилась у Юрия.

Все се й привело нарештї до згоди на проєктованих ранїйше умовах; уложено її десь на початку весни 1150 р. Вячеслава Юрий закликав до Київа; лїтопись каже, що він хотїв його посадити в Київі, але бояре відрадили, що мовляв Вячеслав однаково не вдержить Київа, не буде анї тобі анї йому”. В результатї Юрий посадив його в Вишгородї, а його Погоринську волость узяв собі і посадив там сина. Чи мав одначе Юрий дїйсно щирий замір передати Київ свойому нездарному брату, — хоч би в ролї соправителя, річ не певна; чи не викрутив ся він тільки тою мудрою радою бояр в дїйсности. У всякім разї Вячеслав таким його вчинком був дуже ображений і пізнїйше пригадував Юрию, як він обіцяв дати йому Київ, ідучи під Переяслав, а потім і Погорину відібрав ⁴⁸),

Таким чином Ізяслав увільнив ся від находу ворогів. Того лише й треба йому було на разї. Згоду переступив слїдом сам Юрий, не дозволивши Ізяславови відшукувати річей заграблених по переяславській битві його вояками, а се було йому забезпечено умовою. Ізяслав заявив стриям, що признає тим умову скасованою ⁴⁹). З Київщини тим часом приходили до нього заклики, аби прибував ⁵⁰). Зложивши з себе отсею заявою „хрестноє цЂлованіє”, присягу попереднїй умові, він не гаючи ся, несподїваним нападом захопив Погорину, звідти пройшов в полудневу Київщину „в Черныя Клобуки”, і Чорний Клобук зараз пристав до нього „з великою радістю, із всїма полками”. Юрий нїчого не підозрівав і довідав ся про похід Ізяслава тодї, як вже пізно було щось робити для оборони, й утїк за Днїпро в свій „Остерський городок”, теп. Остер, що був його старим гнїздом на Українї.

У Київі Ізяслав застав Вячеслава: як Юрий тікав з Київа, він приїхав сюди з свого Вишгорода й сїв на Ярославовім дворі, як князь. Кияне, вийшовши в великім числї на зустріч і повитаннє Ізяслава, дали йому знати про сей вчинок Вячеслава і заявляли, що Вячеслава не хочуть, а хочуть Ізяслава: „ти наш князь! їдь до святої Софії, сядь на столї свого батька і дїда”. Ізяслав зажадав від Вячеслава, аби вийшов із Київа: „я тебе кликав сїсти в Київі, а ти не схотїв, а тепер може хочеш скористати з того, що твій брат (Юрий) виїхав, то сїдаєш в Київі? Їдь но до свого Вишгорода”. Вячеслав попробував геройствувати, відповів Ізяславу, що не поїде з Київа, може він його убити, коли хоче, на місцї. Заносило ся нїби на траґедію, але в Вячеславі не було нїчого траґічного з роду. Коли Ізяслав, „поклонивши ся св. Софії” й сповнивши церковну частину звичайної церемонії „вокняжения”, поїхав на Ярославів двір, він застав Вячеслава на сїнях двора — старий держав позицію. Серед Киян, що великими турмами окружали Ізяслава, вже почали підносити ся ради — вхопити Вячеслава, підрубати сїни під ним і т. и., але Ізяслав повів справу добром — пішов сам на сїни до Вячеслава, поклонив ся й просив, аби не дражнив людей і не доводив до лиха, а відложив переговори на пізнїйше. Вячеслав від разу розмяк, признав, що він сам відкинув пропозицію Ізяслава й не може претендувати на Київ, й уступивши ся з двора, поїхав назад до Вишгорода ⁵¹).