tmp0

Юрий рушив зараз, при кінцї липня 1149 р., закликавши в поміч Половцїв. Він пішов звичайною дорогою, через землю Вятичів на Переяслав. Давидовичі зістали ся на сей раз при Ізяславі. Ольговичі зараз прилучили ся до Юрия; Сьвятослав на вість про похід Юрия вислав до нього посла, питаючи ся, чи серіозно воює, і діставши відповідь, що Юрий за повойованнє своєї землї й безчестє свого сина хоче мстити ся до кінця — з тим щоб або честь свою вернути, або голову зложити ⁴²), виступив з свого союза з Ізяславом. Не вважаючи одначе на такі рішучі запевнення, Юрий не мав охоти доводити до війни й надїяв ся, що Ізяслав піде на компроміси; він хотїв дістати від нього Переяслав відступного, але Ізяслав на компроміси йти був не охочий, хоч Юрий своїм походом захопив його досить неприготованим: брат Ростислав ще не наспів до нього з свого Смоленська,а Кияне, як ми знаємо вже, не хотїли брати активної участи в сїй боротьбі Мономаховичів між собою. Ізяслав толкував ся перед ними, що він помирив ся б із Юриєм, як би той ішов сам. Коли ж бо йде з Половцями й Ольговичами; але даремно порушував він такими арґументами найдражливші струни Киян, вони повторяли: „мирись, княже, ми не підем”. Тільки запевнивши, що йому треба війська лише на те, аби заімпонувати ворогови й привести до доброї згоди, що до війни не прийде, і він в Юриєм помирить ся, — нахилив Ізяслав на рештї Киян до того, що вони пішли з ним у похід.

Діждавши ся Ростислава і Давидовича Ізяслава, Ізяслав пішов з ними під Переяслав, де стояв Юрий. Перед битвою Юрий запропонував, щоб Ізяслав відступив Переяслав його сину, то він лишить Ізяславу Київ: „от, брате, ти на мене приходив і землю мою повоював, і старійшинство з мене зняв (відтиснув від Київа)! але, брате і сину, — для Руської землї і для християнства — не проливаймо християнської крови... Дай минї Переяслав, нехай я посажу сина в Переяславі, а ти сиди, „царствуй” у Київі! Як же не хочеш того минї зробити, то нехай Бог то рішить”... Ізяслав не згодив ся й не схотів входити в нїякі переговори, не услухав і епископа переяславського, що сповняючи обовязок духовенства — стримувати від кровопролитя, з слїзми просив його помирити ся з Юриєм. „Надїяв ся, каже лїтописець, на множество свого війська і казав: „добув я своєю головою Київа і Переяслава” (в значінню: нїхто до того не має права). Воно й справдї відступати Переяслав і сажати собі під бік Юриєвича, не маючи довіря до миролюбности і словности Юрия, було трудно. Юрий одначе далї оминав битви, і думали вже, що він без битви відступить від Переяслава. Ізяслав надїючи ся на свої сили, рішив не дати йому відійти й перейшовши за Трубеж, приступив до його табору. Під той час якийсь дизертир (перескокъ) утік з Юриєвого табору, Юриєві вояки погнали за ним, а Ізяславові чати прийняли се за рух Юриєвого війська й дали алярмові крики (рекуче: „рать” !). Обидва війська вийшли против себе, але Юрий не атакував, і простоявши до вечера, став відступати назад до свого табору. Та Ізяслав, заохочений сею нерішучістю, пішов за ним слїдом. Спровокований Юрий прийняв битву ⁴³). Та тут показали ся результати роботи Юриєвичів на Українї. Коли наблизилось військо Юрия, Переяславцї перейшли до нього, кажучи: „Юрий нам князь, свій, його варто було пошукати далеко!” Се відняло дух у київських полків, тим більше, що і тут, як ми бачили, не було теж охоти до війни з Юриєм, а Ізяслав попросту здурив Киян.

Перші пустили ся тїкати Поршане, серед котрих пробував і котрих мав бунтовати син Юрия Ростислав. За ними пішли в ростіч Кияне і тим змусили й Ізяслава відступити. Юрий зараз зайняв Переяслав, а звідти рушив на Київ і став за Днїпром під містом. Ізяслав, наче добрий, запитав Киян, чи будуть вони його боронити, але Кияне упросили його, аби не втягав їх у дальшу війну, не маючи сил, і тим часом полишив Київ, а при першій нагодї знову обіцяли стати по його сторонї. Їх слова перейняті гіркою резіґнацією: „Панове наші князї, сказали вони Ізяславу й брату його Ростиславу, не погубіть нас до решти. Наші батьки й брати тепер на побойовищі — одні взяті в неволю, иньші побиті, і зброю знято. Їдьте ви в свої волости тепер, аби нас усїх не побрали в неволю. Знаєте самі, що ми з Юриєм не будемо добрі; як пізнїйше де побачимо ваші корогви, зараз при вас станемо”.

Ізяслав послухав і подав ся на Волинь, а Юрий вступив у Київ. „Множество народа” стрінуло його, правдоподібно — щоб відвернути звичайні наслїдки неудачі — грабованнє города, і навіть показувало „радость велику”. Юрий сїв „на столї свого батька”, роздавши київські пригороди своїм синам, а старшого — Ростислава посадивши в Переяславі ⁴⁴). Він, як каже київська лїтопись, думав, що як опанував Київ, то вже й усе на тім скінчило ся ⁴⁵).