tmp0

На місце знищених Торків роспросторились на цїлім просторі чорноморських степів Половцї, орда численна, дика і, дуже воєвнича. Руси дуже скоро довело ся переконатись, як не розсудно перемінила вона сусїдство Торків на Половцїв. Вже рік по походї на Торків половецька орда напала на Переяславське князївство. Всеволод вийшов на неї, але його побито, а землю пограблено (в лютім 1062 р.) ¹⁵). Лїтом 1068 р. Половцї знову напали на Переяславщину ¹⁶). Навчений гірким досьвідом, Всеволод вже не пішов сам, а закликав братів; ті не відмовили. На Альтї війська Ярославичів стали до бою з Половцями і знову їх побито, а Половцї розкинули ся по обох боках Днїпра, грабуючи безборонні земї ¹⁷).

Се стало ся причиною повстання в Київі, першої описаної в наших джерелах української революції; тож варто се докладнїйше розказати, бодай скільки каже лїтопись.

Після нещасливої битви на Альтї „київські люде” (правдоподібно — з того київського війська, що ходило на Альту) прибігши до Київа скликали на торговищу віче і постановили знову йти на Половцїв, що тим часом „розсїяли ся по землї — очевидно Київській. Вони послали по князя, просячи, щоб дав коней і зброї їм — знову йти на Половцїв. Ізяслав відмовив, чому — не сказано, але можемо здогадувати ся про якісь вже перед тим напружені відносини в землї, бо як побачимо зараз — чимало Киян сидїло увязнених в княжім „порубі”, й Ізяслава міг настрашити сей народній рух. Коли віче довідалось про відмову князя, його обуреннє звернуло ся на київського тисяцького Коснячка, як на головного воєводу ¹⁸). Народ з віча рушив „на гору”, прийшли на коснячків двір, але його самого там не було. Не заставши Коснячка, половина пішла розбивати княжу вязницю, визволяти „свою дружину”, иньші пішли на княжий двір і тут почали сварити ся з князем, що сидїв з боярами „на сїнях”, в ґалєрії свого двора і перекоряв ся з людьми через вікно. Бояре, побачивши народнє роз'яреннє, передчували революцію й радили князю забити Всеслава, як небезпечного, можливого кандидата на київського князя. Правдоподібно, імя Всеслава вже пробомкувало в устах народа. Але Ізяслав не згодивсь на такий страшний учинок; та й взагалї він виявляє повну безрадність серед сього руху. Нарід дїйсно з криком кинув ся визволяти Всеслава. Ізяслав побачивши се, признав свою справу програною і разом з братом Всеволодом, що з ним разом з над Альти втїк до Київа, та з боярами кинув ся тїкати. Визволеного Всеслава нарід з тріумфом привів на княжий двір і оголосив своїм князем, а самий двір пограблено і забрано богато гроша і запасів: „бещисленоє множьство злата и сребра, а кунами и скорою (вар.; бЂлью)”. Се стало ся 15 вересня, другого дня по сьвятї воздвиження хреста, і лїтописець цїлу пригоду толкує як божу кару на Ізяслава, що він образив хрест, зловивши Всеслава проти своєї присяги на хрестї.

Таке було се перше нам відоме повстаннє. Нарід, знеохочений безрадністю й иньшими прикметами свого князя, заступив його иньшою особою — звістним своєю оборотністю Всеславом, сим волхвом, про котрого стільки оповідали чуд, і нарештї осьпівало Слово о полку Ігоревім (XI): „князь Всеслав судив людий, князям порядкував городи, а сам в ночи вовком уганяв: з Київа перед півнями добігав до Тмуторокани, вовком перебігав дорогу великому Хорсу (сонцю). Йому дзвонили рано у сьвятої Софії в Полоцьку, а він вже в Київі чув дзвін. Та хоч яка віща була душа в його тїлї, часто терпів він біду. Йому давно віщий Боян сказав мудру приспівку:

„ни хитру ни горазду

ни птицю горазду

суда Божіа не минути”...

Сїм місяцїв просидїв на київському столї народнїй вибранець. На жаль, нїчого про його дїяльність не знаємо, хоч як було-б цїкаво! Про Половцїв лїтопись каже, що їх знищив Сьвятослав недалеко Чернигова, під Сновськом (на устю Снови до Десни), 1 падолиста, і тим мабуть закінчили ся їх пустошення.

Тим часом Ізяслав, стративши Київ, не попробував його вернути своїми силами, а подав ся за помічю до свого шваґра — сина його тїтки і братанича його жінки (через подвійне посвояченнє) Болеслава Сьміливого, в. князя польського. Болеслав охоче взяв ся до сеї справи. Догадують ся звичайно, що він надїяв ся при тім здобути сусїдні руські землї, як і Болеслав Хоробрий, і що Ізяслав навіть міг йому дещо обіцяти; се можливо. На весну (1069 р.) Болеслав рушив разом з Ізяславом і з польським військом. Всеслав з київським військом вийшов проти нього на границю Полянської землї, під Білгород, що був ключем до Київа від заходу ¹⁹). Але у полоцького характерника, що несподївано для самого себе опинивсь на київському столї, не було охоти бороти ся за сей стіл: несподівано, в ночи втїк він з табора зпід Білгорода й удав ся до своєї вітчини — Полоцька, „..діткнув ся зброєю золотого київського стола і вовком о півночи скокнув з під Білгорода, оповитий синею млою”, як каже про нього Слово о полку Ігоревім (XI).