tmp0

²²) Іпат. с. 521.

²³) С. Arpad. VIII. 68: villam sancti Nicolai (Sz. Miklós) supra Munkach ex ista parte indaginis existentem et villam Zoloa (Szolyva) ex altera parte indadinis ac terram Werezka (Верхнї і Долїшнї Верецьки на горішнїй Латорицї).

²⁴) Rogerii Carmen miserabile гл. 14 і 20 (porta Ruscie).

²⁵) Fejér III 2 c. 132 — опись границь маєтности Széplak (і тепер Széplak, на границї ком. Maros-Torda i Klausenburg). З огляду на інтерес сеї вказівки я перевів близшу аналїзу сеї описи: границя починаєть ся від берега Мароша, in loco Moggorew (Magyaro?) і Марошом іде ad castrum Vecheu (Vécs), відти звертає на полудневий захід, іде поуз село Luer (Löver), перетинає дорогу — magnam viam, quae ducit de Sceplak usque in Regun (Szász-Regen), потім скручує на північ й іде на побереже Soyon (Sajo?), далї сею річкою до її верхівя, потім горами Gsuzberz, Bodagd (їх я на мапі не знайшов) ad alpes Clementis (теп. Kelemenizvor i Kelemen-Czebruk) et inde ad Russiam. Отже руська границя лежала десь недалеко від тих alpes Clementis, на північ або на схід, на верхівях Бистрицї. Ся вказівка на територію теперішньої полудневої Буковини яко на Русь особливо інтересна. Хоч документ сей видано ще в 1829 р., він досї, скільки знаю, не був використаний.

²⁶) Розд. X.

²⁷) Гл. VIII.

²⁸) Лїтературу поодиноких галицьких міст див. в прим. 9.

²⁹) Таке камяне знарядє з Перемишля було в колєкції пок. еп. Ступницького — Zbiór wiadomości do antrop. krajowej XIV c. 24.

³⁰) Длуґош І с. 532 (звістка зачерпнена, певно, з руського джерела).

³¹) Длуґош IV 148-9, див. також записку з одного рукописного евангелія перемишльської капітули у Петрушевича Историческое извЂстіе о церкви св. Пантелеймона с. 24-5.

³²) 1 Новг. с 211 (митрополит дав перемишльську катедру Антонїю, відставленому від новгородської катедри).

³³) Іпат. с. 527-8 (1242 рік).

³⁴) Не після Галича, як і досї думає Ґолубінский — І с. 698.

³⁵) Іпат. с. 509.

³⁶) Іпат. с. 310.

³⁷) Про се в моїй статї: Чи маємо автентичні грамоти кн. Льва (в Записках Наук. тов. ім. Шевченка т. 45). Найдавнїйша грамота про сї конюші села в Древностях Археограф. Коммиссіи Моск. Археол. Общ. І с. 546.

³⁸) Див. про сї традиції в т. III гл. 1.

³⁹) На жаль сї поміри й пляни, зроблені інж. Мокловским, досї не опублїковані, була лише коротенька згадка про реферат в справозданнях краківської академії (1901, IV), то ж нотую се поки що лише як поголоску. Недавно проф. Колесса опублїкував кілька перґамітових листків з Лаврівського монастиря, які він датує XII-XIII вв. та уважаєІ останками старих монастирських книг (Лаврівські перґамінові листки в XI-XIII в. — Записки Н. т. ім. Шевченка т. 53). Зрештою про Лаврівсьвий монастир статейка Площанского: Лавровъ, село и монастирь, в Сборнику Гал. Матицї, 1866).

⁴⁰) Олександр з Перемишля тїкає на Угорщину, і за ним женуть „оли до Санока и вороть Угорьскыхъ” — Іпат. с. 509.

⁴¹) Іпат. с. 532.

⁴²) Лавр. с. 295.

⁴³) 1146 і 1211 рр.

⁴⁴) Іпат. с. 484.

⁴⁵) Головнїйші вказівки про Галич в лїтописи — Іпат. 319, 447, 486, 493.

⁴⁶) Лїтературу його, досить численну, хоч не дуже богату змістом див. в прим. 9.

⁴⁷) Першою історичною звісткою була б згадка про Галич в оповіданню Патерика про соляну крізу в Київі за Сьвятополка, підчас волинської війни (с. 154), але в утворі XIII в. ся подробиця може бути й пізнїйшою. Потім маємо апокріфічну угорську грамоту з 1124 р., з титулом Gallitiae rех (як вище с. 449). і грамоту Івана Берладника з датою 1134 р., де він титулує себе „отъ стола галічского кнЂзь берладсьскы”. Для 1134 р. такий титул теж треба уважати анахронїзмом (сам по собі він не ясний, і не звичайний, і мав би означати претензії Івана до галицького стола). Зовсїм нїчого не варта згадка „Галичан” під 1139 р. в Густинській комп. (Пол. собр. рус. лЂтоп. II с. 294), котру мабуть має на гадцї проф. Дашкевич в своїй розвідцї про грамоту Берладника (с. 376) — вона зачерпнена з пізнїх польських компіляцій (проф. Дашкевич в сїй своїй статї показує взагалї досить дивну необережність в громадженню матеріалу).

⁴⁸) Іпат. c. 484.