tmp0

Про се сьвідчать виразно звістки про руську границю в Карпатах. В компіляції званій Угорсько-польською хронїкою, говорить ся, що границї Руси, Польщі й Угорщини сходили ся на верхнїй Топлї і Торицї ¹³). Се потверджують угорські грамоти XIII і XIV в. Одна (з 1277 р.), вичисляючи ряд осад в области горішньої Топлї, в околицї Габолтова і Бардіїва, каже, що сї осади лежать коло границь Угорщини з Польщею й Русию ¹⁴). Друга (з 1342 р.) говорить про замок, поставлений в сусїдстві і сумежности з границями Руси й Польщі, десь недалеко Бардіїва, в порічю горішньої Топлї ¹⁵). Таким чином, по сїм вказівкам русько-польська границя в XIII-XIV в. припадала більше меньше на вододїл Попрада, Вислоки й Топлї. Крайньою руською осадою мав би бути Тилич, коло Попрада, коли оповіданнє Волинської лїтописи про подорож Данила в Угорщину на Телич прикладати до нього (минї се здаєть ся вповнї правдоподібним, що тут іде мова про сей Телич, але є й инакші погляди на се, і налягати на сю звістку дуже не можна). З польського боку крайнею осадою в угорських документах XIII в. виступає Мушина над Попрадом ¹⁶). Судячи з деяких вказівок, можна думати, що й верхівя Топлї часом належали до Галичини ¹⁷). Цїла ся околиця мала важне стратеґічне й торговельне значіннє тому, що сюди (на Тилицький і Дуклянський прохід) ішла дуже жива комунїкація між передкарпатськими і закарпатськими землями, тому й Русь, і Угорщина, і Польща дуже інтересували ся сею околицею, й вона мусїла часто переходити з рук до рук ¹⁸).

З Угорщиною, як видно з тих грамот XIII-XIV в., Русь межував, з грубшого беручи, Карпатський хребет — „горы Угорьскыя”, як їх звуть наші памятки ¹⁹). Так ся границя уставила ся правдоподібно ще в XI в. і держала ся потім. Ми нїде не знаходимо слїду, аби угорські чи галицькі волости значно переходили за гірський хребет, противно — всї звістки які маємо вказують на те, що він був границею. Так по руськім боцї згадують ся недалеко Сянока „ворота Угорські” — прохід і засїки, очевидно, в теперішнїм Дуклянськім проходї ²⁰), а по угорськім боцї виступають верхівя Топлї, в тих грамотах. В иньшій грамотї Карпати Шаришської столицї, себто горішнїх Вислоків, звуть ся „руськими горами” (alpes Rutenie) ²¹). Над Стриєм, коло стрийського проходу згадуєть ся Синеводсько, як руське місце ²²), а по угорськім боцї села: св. Миколай (теп. Чинадїєво) і Солива (Свалява) на верхнїй Латорицї, по обох боках засїки (indaginis), і Верецька, недалеко верхнього Стрия ²³). Тутешнїй прохід зветь ся „Руськими воротами” в угорських джерелах XIII в. ²⁴). Нарештї в однім обводї границь з Семигорода (1228 p.) руська границя вказана в безпосереднім сусїдстві „Климентових гір”, коло верхівя Бистрицї ²⁵). Таким чином Карпатський хребет служив угорсько-руською границею на цїлім протягу від Тилицького прохода до Семигорода. Так треба розуміти й звістний вираз Слова о полку Ігоревім про Ярослава Осмомисла, що його полки „підпирають гори Угорські” ²⁶). Відповідають сьому й оповідання лїтописей про угорські походи на Русь XII-XIII в.: вони все починають ся від того, що угорський король переходить „Гору”, себто Карпати, і кінчать ся тим, що він іде в гори: видко за „Горою” був він уже дома.

Як видно з наведеної грамоти 1228 р. Семигородські гори служили за західню границю галицькому Понизю. Крайнї галицькі осади, звістні нам на певно з наших джерел XIII в., не йдуть далї верхнього Пруту, де бачимо Коломию, і правого побережа середнього Днїстра, де знаємо Василїв, Онут і Кучелемин. Але до галицької території зачисляла ся тодї, як бачимо з тої-ж грамоти, і теперішня Буковина, а звістна апострофа Слова о полку Ігоревім до Ярослава Осмомисла протягає галицькі володїння чи галицькі впливи ще далї — в землї по дунайському Серету і нижньому Пруту, аж до нижнього Дунаю, де Ярослав „зачинив ворота Дунаєви” і де в XI-XIII в. від часу до часу виступають перед нами в наших джерелах якісь руські князї й княжі волости. Одначе залежність нижнього Подунавя від Галичини ледво чи була коли небудь тїсною й певною, тому про сї подунайські волости будемо говорити низше в загальнім оглядї чорноморських країв ²⁷).

Крайнею звістною нам осадою галицького Понизя на полудневім сходї був Калюс на середнїм Днїстрі. Але заходи галицьких князїв XII в. — відібрати собі полудневу Погорину або побожські городи, і союз галицьких бояр XIII в. з болоховськими громадами верхнього Бога і Случи показують (як я вже мав нагоду підносити), що галицьке Понизє не обмежало ся самим порічєм Днїстра, а сягало й далї на північний схід, на вододїл Богу й Днїстра й на саме Побоже, хоч взагалї землї на Понизю мусїли взагалї бути дуже слабко звязані з Галичиною.

Перейдїм до огляду поодиноких осад. Тільки, на жаль, наші відомости тут дуже короткі.