tmp0

Давидова інтриґа на Василька, як ми знаємо, вкінцї накликала велику біду на його самого. Сьвятополк, що уважав Волинь своєю отчиною, „за кару” забрав її від свого союзника Давида. Але такою-ж отчиною уважав він і Галичину, і хоч присяг був Ростиславичам, що веде війну тільки з Давидом (очевидно — тим бажав він задержати їх нейтральними супроти своєї боротьби з Давидом), але не обстав супроти такої спокуси. „Сьвятополк, оповідає повість, прогнавши Давида, почав думати на Володаря і Василька ¹⁴), кажучи: „се волость мого батька (Ізяслава) і брата (Ярополка)” ¹⁵).

Він пішов на них війною. Перша кампанїя закінчила ся битвою на пограничу, „на Рожнї полї„ коло теп. Золочева; по кріпкій битві Сьвятополка розбито, і він втїк до Володимира. Але своєї побіди Ростиславичі не використовували: „сказали: досить з нас стати на своїй межі!” Одначе ся обережна повздержливість не помогла їм. Сьвятополк передав справу сину Ярославу і вислав його в Угорщину — „вабя Угры на Володаря”. Угорський король Кольоман на сей поклик дїйсно вибрав ся з великим військом. Володар стягнув в поміч Половцїв, що вже перед тим почали топтати стежку в Угорщину. Під Перемишлем, куди приступило угорське військо, стала ся сильна битва, і завдяки Половцям зовсїм знищено угорське військо. Половці, удаючи втїкачку, звабили Угрів до погонї і потім їх „сбиша в мячь, яко соколъ галицЂ збиваетъ”; Угри кинули ся тїкати, і богато їх потонуло в Вягрі і в Сянї, а гнати їх мали два днї. Число убитих руське джерело рахує на 40 тисяч, і се очевидне побільшеннє, але й угорське джерело потверджує, що Угри понесли страшні страти: Половцї „вставши в ночи, дуже зрана ударили на королївський табор і розігнали його до останку”; короля ледви виратували, але королївський скарб захопили Половцї і половили всїх, хто не потрапив скоренько утїкти. „Так знищили їх, як рідко коли Уграм трапляло ся”... ¹⁶).

Ся битва під Перемишлем, 1099 р., увільнила Галичину від претензій волинських князїв. Дальша кампанїя обмежила ся Волинею, і Ростиславичам дали спокій — не тільки Сьвятополк, але й пізнїйші волинські князї; можна сказати, що ся війна 1099 р. забезпечила галицьку династию на цїле столїтє від всяких претензій від східних границь. Але історія з Ярополком, Давидом, Сьвятополком научила Ростиславичів не звіряти ся сьому: від тепер фронт їх полїтики все звернений на схід, і вони всякими способами запобігають зміцненню волинських князїв, аби вони не схотїли прилучити до Волини Галичини, по давнїйшій традиції тої злуки. Особливо уважають вони на те, аби Волинь не лучила ся в однїх руках з Київом: очевидно, се пригадує їм історію з Сьвятополком, і вони в дальшім плянї такої злуки все сподївають ся претензій на Галичину.

Се стає одним з головних принціпів галицької полїтики — тримати ся з противниками волинських князїв, але заразом обставати за відокремленнєм Волини, не давати опинити ся її в сильних руках київських князїв, аби не стала підставою претензій їх до Галичини. Найлїпше бачимо се на відносинах Ростиславичів до Мономаха. Поки Волинь була в руках Давида, потім Сьвятополка і його сина Ярослава, Ростиславичі були союзниками Мономаха; коли 1117 р. прийшло до першого конфлїкту між Ярославом і Мономахом, Ростиславичі помагали Мономаху і ходили походом на Ярослава. Але як Мономах, вигнавши Ярослава, узяв Волинь собі, Ростиславичі зараз змінили фронт: у війнї 1123 р. Ростиславичі пішли в похід уже як союзники Ярослава — здобувати Володимир для Ярослава. І се не була припадкова зміна, а клясичний приклад вище сказаної полїтики галицьких князїв, научених волинськими князями XI в. Побачимо то далї з зовсїм анальоґічної полїтики Володимирка.

Перемишльська битва ослабила також і угорські апетити на Галичину. На жаль наші відомости про угорські і польські відносини галицьких князїв дуже бідні й уривкові, бо київська лїтопись мало інтересуєть ся нашою західньою україною, а угорські й польські джерела маємо з пізнїйших часів і теж дуже скупі на якісь близші пояснення.