tmp0

Становище молодих князїв було зовсїм не легке. Ярополк не міг переболїти утрати Галичини, і вони мусїли все мати бачне око на нього, 3 другого боку йшла боротьба з Поляками, для котрих з відлученнєм сих волостей зростала принада щось здобути на сїй Україні. З третього — простягала руку на Галичину Угорщина, опанувавши закарпатську Русь. А помочи сим бездомним князям-ізгоям нї звідки!...

Молоді, здібні, енерґічні, а при тім і досить неперебірчиві, здаєть ся, в способах боротьби, вони встигли оборонити свою позицію, хоч і по великих небезпечностях, пригодах і стратах...

На разї найнебезпечнїйшим ворогом для них був волинський князь. Ярополк не міг помирити ся зі стратою Галичини, бо відокремив її Всеволод з своєї інїціативи без щирої згоди Ярополка (пізнїйше принаймнї так і говорить ся, що то Всеволод дав Ростиславичам Галичину) ⁷). Вкінцї 1087 р. Ярополк вибрав ся походом на Галичину — очевидно, щоб вигнати звідти Ростиславичів. Ішов він на Звенигород — на найблизшого з галицьких князїв. Але на дорозї підступом забив його якийсь Нерядець: пробив його шаблею, коли Ярополк безпечно лежав собі в санках під час походу, може бути спав. Справа ся зістаєть ся досить загадковою. Посуджували Ростиславичів, що то вони були інїціаторами сього убійства. Пізнїйше нпр. Давид волинський просто таки називав Ростиславичів убійниками Ярополка ⁸). Дїйсно, убійник Ярополка втїк до Рюрика Ростиславича, і Всеволод вибрав ся зараз походом до Перемишля — на ньогож. Можливо одначе, що убійник робив на власну руку, а сховав ся до Рюрика яко до Ярополкового ворога, і похід Всеволода був викликалий лише тим, що Рюрик прийняв убійника ⁹). У всякім разї рука Нерядця увільнила Ростиславичів від небезпечного ворога.

Але небезпечність від Волини на тім не минула ще. Як показує історія ослїплення Василька, між Ростиславичами й новим волинським князем Давидом, недавнїм товаришом нещасть Ростиславичів (разом з Володарем тїкав він у Тмуторакань), що засїв на володимирськім столї по Ярополку, також не було щирих відносин. Мовляв під впливом своїх бояр, що страхали його замислами Василька, але завсїди, видко, й сам непевний що до своїх західнїх сусїдів, Давид підбиває Сьвятополка на Василька, настає на арештованню й ослїпленню Василька й забирає його собі до Володимира в неволю. Слїдом розмахуєть ся він забрати Василькову волость. Але Володар, видко, добре стежив за ним, і на границї Галичини стрів його на поготові. Давиду прийшло ся видати Василька й вирікти ся всяких плянів на його волость; противно, Ростиславичі пімстили ся кріваво на його волости і його боярах-дорадниках за витяті очи Василька: пограчичний Всеволож спалено, людей Василько казав позабивати, а тих бояр дорадників повішено і розстріляно. „А сього не добре було робити, зауважає прихильний Ростиславичам автор повісти, бо пімсту треба було полишити Богови”... Василька він уважає зовсїм неповинним в тих замислах на Волинь, які інсінуовав йому Давид і переповідає, як Василько відкрив перед ним душу в неволї у Володимирі, що не мав він нїяких замислів на братию, й одинокою його метою була боротьба з Польщею та з иньшими ворогами Руської землї. „Чую, казав Василько, що Давид хоче мене віддати Ляхам. Ще не мало наситив ся моєю кровию, хоче лїпше наситити ся, коли дає їм. Я бо Ляхам богато зробив лиха, і ще хотїв зробити — пімстити ся за Руську землю ¹⁰). Але як і віддасть мене Ляхам, не злякаю ся смерти, те лише тобі скажу по правдї: се Бог минї дав за мої високі гадки! Як прийшла минї вість, що йдуть до мене Берендичі, Печенїги і Торки, я сказав собі: як у мене будуть Берендичі, Торки і Печенїги, скажу я свому братови Володареви й Давидови: „дайте минї свою молодшу дружину, а самі собі пийте і веселїть ся”. І подумав я про Лядську землю: наступлю я на неї за лїто й за зиму, знищу Лядську землю й обороню ¹¹) землю Руську. Потім хотїв я забрати дунайських Болгарів і посадити у себе. Потім задумував я просити ся у Сьвятополка і у Володимира ¹²) на Половцїв: „піду, думав собі, на Половцїв, — або здобуду собі славу, або голову свою положу за Руську землю. А иньшої гадки не було в серцї моїм анї на Сьвятополка, анї на Давида! В тім клену ся Богом і його пришествиєм, що не подумав я чогось злого супроти братиї моєї! Та за високі гадки понизив мене і упокорив мене Бог — що як пішли до мене Берендичі, звеселило ся серце моє і утїшив ся ум мій” ¹³).

Ми можемо вірити сїй сповіди. Союз Василька з Володимиром міг дїйсно не мати зовсїм аґресивних цїлей, звернених на Давида і Сьвятослава, які підсували йому Давидові бояре.