tmp0

Галичину, як можна здогадувати ся, згодом знову відлучено, для Володимировича Ростислава ¹⁴), тим часом як Волинь по смерти Ярослава дістав Ігор Ярославич. Але в сїм віддїленню Галичина пробула на сей раз дуже не довго: десь уже в 1160-х рр. і Волинь і Галичину забирає собі Ізяслав київський. В звязку з долею Київа Волинь і Галичина потім разом переходять з рук до рук в 1070-х рр. — від Ізяслава до Всеволода, потім до Олега Сьвятославича і знову до Ізяслава (є натяк на пробу Болеслава Сьміливого відірвати собі знову щось із галицько-волинських земель ¹⁵), але нїщо не вказує, аби він дїйсно осягнув тут якісь здобутки, бодай значнїйші). Потім, по смерти Ізяслава Волинь з Галичиною (і ще з Турово-пинською землею) відокремляють ся в осібне князївство в руках Ізяславового сина Ярополка. Але й Ярополкове князївство не мало в собі нїчого певного. Він дістав від Всеволода Волинь з Галичиною як свою отчину, бо його батько тримав сї землї; але були отчичі, котрих права на сї землї, не передавнені не вважаючи на всякі давности, мали першенство перед Ярополковими: на галицькі волости претендували сини Ростислава Володимирича, а на Волинь Ігоревич Давид. Не мирячи ся з володїннєм Ярополка, вони заходили ся відібрати свої отчини. Бачимо з звісток лїтописи, що Ростиславичі наставали на Ярополка, Давид на Всеволода, чинили війни і напади і всякими способами докучали. Аби задоволити їх, Всеволод віддїлює від Волини Погорину й дає Давиду, а Ростиславичам віддав галицькі волости. Ярополк не годив ся на сї компроміси, пересварив ся був за них із Всеволодом і вибрав ся походом на Ростиславичів, мабуть, щоб взяти собі Галичину назад. Та під час сього походу, як думали — з наслання Ростиславичів Ярополка забито (1087 р.). Ростиславичі задержали в своїх руках Галичину, а Волинь перейшла тепер в руки Давида Ігоревича, одначе без Погорини і Берестейської волости, що взяв собі Всеволод ¹⁶). Таким чином ся перша боротьба давнїх отчичів з узурпаторами закінчила ся на їх користь.

Розпорядження, пороблені в галицько-волинських землях Всеволодом і затверджені на Любецькім з'їзді, мали чимале значіннє, бо зроблений ним подїл галицько-волинських земель продержав ся досить довго: прилучені до Київщини волинські волости зістались при нїй до половини XII в., як Берестейщина, і навіть ще довше — як Погорина; ся в ролї осібної київської волости пережила середнї десятолїтя XII в. і тільки при кінцї його злучила ся на ново з Волинею — з Луцьким князївством ¹⁷). Ще довше продержало ся відокремленнє галицьких волостей від волинських — аж до кінця династиї Ростиславичів, до останнїх років XII в., отже більш як столїтє.

Але перше нїж сей Всеволодів подїл галицько-волинських земель остояв ся, йому прийшло ся витримати ще одну пертурбацію, ще одну боротьбу старих отчичів з династиєю Ізяслава. Се т. зв. волинська війна 1097-1100 р.; вона була описана вже вище ¹⁸), і тут вистане тільки її пригадати. Давид бояв ся, що Ростиславичі схочуть відібрати від нього Волинь; супроти того він зблизив ся з Сьвятополком і підбив його на Василька Ростиславича, пригадавши, що й він, Сьвятополк, має в своїх руках волинські волости — Погорину і Берестейщину, отже як Василько забере Волинь, то відбере й від Сьвятополка сї волинські волости. Сьвятополк віддав в руки Давида Василька, що був у нього в гостях, і Давид, ослїпивши й увязнивши Василька, попробував забрати його волость, але се йому не удало ся. Полїтичні обставини уложили ся так, що Давид опинив ся жертвенним козлом цїлої сеї справи, і Сьвятополк дістав від князїв порученнє укарати Давида. Се розбудило в Сьвятополку охоту привернути собі „волости батька свого й брата” — волинські й галицькі. З того виникає волинська війна, а потім дипльоматичні пересправи, котрими Сьвятополк хотїв забрати собі Галичину або й Волинь, не встигши їх здобути оружно.

Галицькі Ростиславичі остояли ся і супроти війни і супроти дипльоматії. Давид не устоявся: стратив Волинь, вона перейшла знову в лїнїю Ізяслава — до Сьвятополка, тимчасом як Галичина далї протягом цїлого столїтя зістаєть ся замкненим полїтичним тїлом. Волинь зістаєть ся ще довший час в ролї сателїта Київщини і в залежности від її долї переходить з рук до рук.

За житя Сьвятополка (не знати, коли саме) Волинь дістав його син Ярослав, і після того як сього Ярослава поминено київським столом по смерти Сьвятополка, заносило ся на відокремленнє й Волини в замкнену отчину, в лїнїї Ізяславичів. Але Ярослав згинув, завівши ся з Мономахом (1123 р.), Волинь знову переходить в ролю київської прищіпки і кілька разів перелїтає ще з рук до рук. Тут сидїли з початку оден по однім два Мономаховичі — Роман ¹⁹) і Андрій ²⁰), потім Мстиславич Ізяслав ²¹), потім Всеволодич Сьвятослав (з чернигівської лїнїї, син київського князя ²²). Аж 1146 р. Волинь в останнє переходить в руки старшої лїнїї Мономаховичів — Ізяслава Мстиславича і зістаєть ся в її руках на все ²³).