tmp0

О скільки при тім уставили ся навіть головні чернигівські волости, о скільки територія й границї їх були докладно вироблені, про се трудно сказати, бо відомости дуже скупі. Маємо лише кілька натяків. І так бачимо, що до Чернигівської волости в тїснїйшім значінню належали радимицькі городи і земля Вятичів, тим часом як до Новгорода належало, бодай часами, Посемє і район р. Снови ²⁸).Таким чином Сїверщина була подїлена між сими двома волостями, але аннекси належали до Чернигова. Що вже в першій половинї XII в. була якась бодай ідеальна територія Чернигівської волости (в тїснїйшім значінню), видно напр. з такої заяви Сьвятослава Ольговича, котрому Ізяслав Давидович, переходячи в Київ, відступив Чернигів: „взяхъ Черниговъ съ 7-ю городъ пустыхъ, а всю волость Черниговьскую собою держить” ²⁹). Остаточно границею Чернигівської й Новгородської волости бачимо р. Убедь а пограничним чернигівським городом Сосницю. Так уложила ся отся границя мабуть в XII-XIII вв., судячи з деяких натяків; катеґоричні відомости маємо вже з литовських часів, але вони можуть служити не тільки для XIV-XV в., але і для попереднїх часів ³⁰).

Як меньші волости знаємо Вщиж, Посемє і дрібнїйші волости на Посемю — Рильськ і Путивль, на Подесеню Трубчевськ. Останнї волости відомі нам з історії походу Ігоря на Половцїв 1185 р., і сї відомости цїкаві о стільки, що можуть бути до певної міри типовими для роскладу чернигівських волостей. Старший чернигівський князь (Сьвятослав), сидїв тодї у Київі, другий (Ярослав) в Чернигові, третїй — Ігор в Новгородї, четвертий Всеволод — мав Курськ (головну волость на Посемю ³¹), а окрім того волость на Подесеню — Трубчевську. Се була старша ґенерація, з молодшої не знаємо удїлів найстарших — Сьвятославичів (але декотрі з них могли бути й при батьку, в Київі). Син старшого Ігоревого брата Олега сидить в Рильську, син Ігоря в Путивлю. Неясним і суперечним для чернигівських князїв було, бодай до останньої чверти XII в., — чи чернигівський князь, переходячи у Київ, має віддати свому наступнику всї чернигівські свої волости чи нї. Ми бачили, що на Всеволода Ольговича були його свояки незадоволені, що він перейшовши у Київ, задержав у себе землю Вятичів; подібні претензії мав, як що йно бачили-сьмо, і Сьвятослав Ольгович до Ізяслава Давидовича. Але практика задержування Вятичів в руках київського князя затримала ся: так зробив потім Сьвятослав Всеволодич. Чи протестували проти того його свояки, не знаємо.

Про полїтичну дїяльність місцевої, властиво тілько сїверянської людности, „землї”, віча — не богато маємо відомостей. Найвизначнїйший момент з сього погляду — се та не дуже головна, більше пасивна, але дуже важна участь людности в боротьбі Сьвятославичів за свою отчину, про котру я вже казав. В тім виявило cя змаганнє землї до своєї окремішности, а з другого боку також і тїсні звязки земських впливових верств Сїверщини з князївсько-дружинним устроєм, які помічали ми нпр. і в Київщинї (Полянській), приготовлені довгою суспільною еволюцією тутешнїх міських центрів. По за тим маємо в наших джерелах властиво тільки два виразні виступи громади. Коли 1138 р. Ярополк з великими силами приступив під Чернигів і Всеволод Ольгович задумав тїкати з міста, чернигівська громада вмішала ся в сю справу й примусила Всеволода, як ми знаємо, покорити ся Ярополку. „Ти надїєш ся втїкати до Половцїв, а волость свою лишаєш на пропаще! по що маєш потім вертати ся? лїпше залишн свою пиху (остани ся высокоумья своєго) та проси згоди”. Всеволод послухав сеї ради, покорив ся Ярополкови, і стала ся згода ³²). Лишивши на боцї вложені при тім в уста чернигівської громади, комплїменти Ярополку, що були, мабуть додані прихильним йому лїтописцем, ся заява віча вповнї авторитетна і характеристична для громади. Громада бояла ся, що їй прийдеть ся потерпіти дуже за свого каязя (війська Ярополка були занадто великі, аби можна було надїяти ся утримати ся против них) і примусила його залишити свої пляни. В її словах Всеволоду: „по що маєш потім вертати ся”? („то к чему ся опять воротишь”) звучить погроза, що громада не схоче, виречеть ся його, коли він тепер її не послухає, і власне ся погроза мусїла й вплинути на Всеволода.