tmp0

Смоленський князь Давид Ростиславич, вірний союзник Рюрика вмер 1197 р., передавши Смоленськ свому братаничу Мстиславу Романовичу. Се не перемінило відносин вповнї, бо взагалї Ростиславові не тільки сини, але й унуки визначали ся своєю солїдарністю; але нова ґенерація не бере вже в справах Рюрика такої дїяльної участи, як Давид, не підтримує його так дїяльно.

Переяслав з кінцем XII в. перейшов вповнї під вплив Всеволода, і по смерти свого братанича Ярослава Мстиславича, що сидїв тут, посадив він свого сина Ярослава ¹⁶).

В Чернигові вмер Ярослав (1199), за ним слїдом Ігор (1201), що перейшов був по нїм в.Чернигів, і на чернигівськім столї засїв Всеволод Сьвятославич, призвищем Чермний, внук Всеволода Ольговича. Син недавнього київського князя, він і сам нетерпеливо чекав київського стола, тим часом як його попередники на чернигівськім столї, здаєть ся, не були особливо заінтересовані київським столом.

Найзначнїйшою переміною в полїтиці України одначе була злука Володимирської волости з Галичиною в руках Романа; як я вже сказав, він став тепер найбільшою полїтичною силою на Українї. При тих ворожих відносинах, які істнували між ним і Рюриком, се Рюрику було дуже прикро, тим більше, що Роман увійшов у приязні відносини і з Всеволодом; коли саме се наступило, не знати, та се могло стати ся коли небудь, відколи Рюрик посварив ся з Всеволодом. З другого боку перехід Галичини до Романа зблизив Рюрика до Ольговичів. Ми бачили, що ще Сьвятослав Всеволодович, за угорської окупації, мав пляни на Галичину. У Ольговичів там була партія, що хотїла висадити на галицький стіл Ігоревичів — синів звістного Ігоря Сьвятославича. Супроти ворожих відносин Рюрика до Романа, Ольговичі надїють ся здобути Галичину за помочію Рюрика і стають його союзниками. Що до Рюрика, то він досї в відносинах до Романа був пасивною стороною: Роман гнївав ся на нього й силкував ся пошкодити чим небудь, Рюрик старавсь помирити ся з ним. Коли тепер він не тільки лучить ся з Ольговичами, але й переходить до аґресії на Романа, то можна гадати майже напевно, що до того примусив його знову сам Роман, шкодячи йому й далї. В Густинській компіляції ми маємо звістку, що Роман „богато нашкодив Рюрику”, гнїваючи ся за ту давню кривду, що він числив за ним ¹⁷). Ся звістка не авторитетна і може бути простим здогадом компілятора, але вона вповнї відповідає відомим нам фактам. Правдоподібно, Роман, придбавши нову силу, не залишив дати себе в знаки Рюрику, тим більше, що мав вільні руки й добре стояв. І се мабуть було причиною, що Рюрик разом з Ольговичами забрав ся до аґресивного кроку — до походу на Романа, на Галичину, десь 1200 чи 1201 р.

Але поки Рюрик з Ольговичами збирали ся до походу на Галичину, Роман їх випередив і кинув ся на Київщину. Все покинуло Рюрика й перейшло до Романа: і сини Володимира Мстиславича, що сидїли в дрібних волостях Київщини, і Чорні Клобуки, і з ріжних городів Київщини люде посьпішили ся до нього. Роман не гаючи ся подав ся до Київа, де був Рюрик з Ольговичами, що прибули до нього для спільного походу на Галичину. Коли він зблизив ся до Київа, Кияне самі відчинили йому ворота й пустили до міста. Вони надїяли ся, очевидно, що Роман, взявши в свої сильні руки Київську землю, забезпечить її спокій і силу. Що більше, — поділяючи те загальне одушевленнє для енерґії, сили і здібностей Романа, що відбило ся в слабих останках Романової лєґенди, які долинули до нас, вони мусїли бачити в нїм чоловіка, покликаного вернути київському золотому столу, його давнїй блеск і славу, вирвати Київ і Київщину з тої дрібної провінціональної полїтики, в якій заснїтила ся вона протягом останнього півстолїтя, і своєю енерґією й полїтичними силами видвигнути її на утрачене становище полїтичного центра України. Але сї надїї їх були даремні. Часи Київщини минули безповоротно. В очах князїв здібнїйших, з ширшими полїтичними плянами, ширшим сьвітоглядом вона була ареною невідповідною, безнадїйно пережитою — занадто ослаблена, розбита, безвихідно замотана в полїтицї, і вони не хотїли брати її, а тільки пильнували, аби в чужих руках вона не зміцнила ся о стільки, аби бути для них небезпечною...

Перехід Киян на сторону Романа рішив кампанїю. Рюрик з Ольговичами сидїли на „горі”. Бороти ся їм не було що й думати, мусїли капітулювати. Роман уложив з ними умову: Рюрик зрікав ся Київа й діставав свої київські волости по давньому, Ольговичі — не знаємо що: може вирікали ся претензій на Галичину. Умовившись і заприсягши їх, Роман пустив їх до дому. Сам він у Київі не сїв, а посадив тут одного з другорядних князїв — свого стриєчного брата, Інгвара, князя луцького, сина Ярослава Ізяславича.