tmp0

Далеко важнїйші були, хоч не зробили вражіння поза кругами спеціалистів, „Отрывки о варяжскомъ вопросЂ“ С. Ґедеонова (Записки Академій Наукъ, I і П, 1862 — 3, більша частина їх, перероблена і доповнена, видана була осібно в 1876 р. в двох томах під титулом „Варяги и Русь, историческое изслЂдованіе“). Се була найсолїднїйша праця з усїх, що появила ся доси проти норманської теорії. Написана з відповідною ерудицією, вона давала детальну критику всїх тих свідоцтв, на котрих опирала ся норманська теория. З цїлим натиском автор вказував на приналежність руського імени полудневим краям і на неправдоподібні виводи сього імени норманїстами з финського Ruotsi, шведского Roslagen’a, вказував на брак слїдів норманїзму в руській мові, праві і т. и., на ту недорічність, в яку впадав норманїзм на сїм пункті (reductio ad absurdum), пригадував на ново argumentum a silentio. Особливо-ж важною заслугою його було виясненнє систематизму, комбінативного характера Повісти, хоч сам Ґедеонов при тім приймав лїтописну лєґенду про призваннє князїв і бачив в Варягах балтійських Словян, подібно як і видана слїдом Исторія русской жизни Забєлїна (I т. 1876, II 1879). Ся балтийська теорія була власне слабою стороною цїлої роботи Ґедеонова і в значній мірі ослабляла значіннє його критики норманїзму, — як попадали в фальшиве положеннє всї, хто приймаючи лєґенду По\607\вісти, збивав при тім норманїзм: очевидно бо, що ся лєґенда могла мати бодай якусь підставу тільки для норманїзму (бо й автора її до сїєї теорії привело, правдоподібно, передовсїм значіннє Норманів на Руси в X — XI в.), а усуваючи норманїзм і зістаючи ся з лєґендою призвання Варягів, автори всяких „балтийських“, „литовських“, „фінських“ і ин. теорій повисали безнадійно в повітрі, й безрадне становище їх на полї реконструкції руської істориї тїльки вигіднїйше світло кидало на норманство, будь що будь оперте на безсумнївних фактах.

У всякім разї праця Ґедеонова мала великий вплив в науцї. Крайнїй норманїзм Круґа, з його „норреною“ (норманською мовою), скандинавською мітольоґією, скандинавським побутом на Руси, здавало ся, забито було безповоротно; значіннє історичних доказів норманїзму було піді[р]ване, норманїстам прийшло ся зробити ряд уступок. Норманїзм був захитаний тим більше, що від кінця 50-х рр. вийшов ряд солїдних розвідок, що не займаючи ся норманїзмом спеціально, стояли виразно на антінорманскім становищу, як ИзслЂдованія объ уголовномъ пра†Русской Правды Лянґе 1859, О погребальнихъ обычаяхъ языческихъ Славян Ол. Котляревського 1868, ИзвЂстія Ибн-Даста Хвольсона 1896, Сказанія мусульманскихъ писателей о Славянах и Русскихъ Гаркави 1870.

Почавши від 1871 р. почав свої атаки на норманську теорію московський учений Дмитро Іловайский (О мнимомъ призваніи Варяговъ, 1871, Еще о норманизмЂ, 1872 і численні дрібнїйші полємічні замітки — все се зібрано в книжцї Розысканія о началЂ Руси, 1 вид. 1876, друге — доповнене пізнїйшою полємікою — 1882, Дополнительная полемика по вопросамъ варяго-русскому и болгаро-гунскому, 1886 і Вторая дополнительная полемика, 1902, резюме в популярнїйшій формі — Откуда пошла Русская земля, в II т. Собранія сочиненій). Від сього часу він приймає на себе як спеціальну задачу на кождім місцї воювати з норманїзмом і лїтописною лєґендою. Правда, що антінорманїсти могли собі часто бажати меньш енерґічного, але більш обережного адвоката: фільольоґія, котрою Іловайский хотїв побивавати фільольоґію норманїстів, бувала часто страшна; його науковий метод дуже слабий — він розрубував питання, замість розвязувати (як напр. поправка Slavorum замість Sueonum в звістцї 839 р.); його власні теорії (Роксоляни — Русь, Гуни і Болгари — Словяне і т. и.) були ще меньш щасливі як норманська, і проповідь сих безвихідних теорій разом з антінорманїзмом не виходила на здоровлє сьому останньому; але енерґія Іловайского і ширеннє антінорманської теорії через підручники робили своє. Ще важнїйше було, що \608\ Іловайский не обмежив ся, як переважна більшість антінорманїстів, толкованиєм на власний спосіб Повісти, а виступив проти самої її лєґенди, признавши саме призваннє вигадкою пізнїйшого книжника; се було новим виданнєм скептицизму Каченовского, консеквентним виводом із спостережень про систематизм Повісти, які з усею рішучістю висловив Ґедеонов, хоч і не прийняв погляду Іловайского про непевність лїтописної лєґенди. Канонїчне значіннє „Нестора“ було рішучо захитане.

Боротьбу з сими нападами на норманську теорію вів Поґодїн в рядї статей, зібраних 1874 р. під характеристичним титулом: „Борьба не на животъ, а на смерть съ новыми историческими ересями“. З Ґедеоновим полємізував він спільно з Куніком (в VI т. Записок Акад. H.). Полєміка Поґодїна, мабуть, нїкого не переконала; сам його союзник Кунік, видко, не був з неї задоволений (Каспій с. 456 — 8). Він розумів трудности норманїзму, хоч держав ся його і традиції Повісти ¹).