В своїх поученнях синови дїд імп. Василя, Константин Порфирородний дуже докладно застановляєть ся над тим, як вимовлятись від того рода варварських жадань. Се поученнє о стільки характеристичне і для русько-візантийських відносин, що варто його зацитувати, тим більше, що між тими претендентами на візантийські гонори Константин виразно називає й Русь.
„Коли Хозари, або Турки (себ то Угри), або Русь, пише Константин, або який иньший північний чи скитський нарід, як то часто буває, почне просити й допевнятись, аби прислано йому царських убрань, або корон, або орнатів (στόλαι) за якусь прислугу або поміч, то так вимовляти ся, що такї орнати і корони, звані у нас камелавками, не людьми зроблені, але прислані від Бога ангелом імп. Константинови і не можуть бути взяті коли будь з св. Софії, анї кому небудь дані“.
„Але перейдїм, пише император, до иньшого рода абсурдних і ганебних жадань, аби послухав і довідав ся ти, як на них гідно й відповідно відказати. Коли який з сих невірних і невизначних північних народів почне допевнятись, аби посвоячити ся з імператором Ромеїв, взяти у нього доньку за себе або свою доньку видати за імператора або його сина, треба тодї такими доводами відмовити на се недорічне жаданнє, що й на се є заборона, страшна і непорушна постанова святого і великого Константина“. Вона забороняє імператорови своячити ся з чужими, особливо невірними народами, — виключивши тільки Франків, додає імператор супроти шлюбу Отона з візантийською царівною. Коли-ж би хто покликував ся на факт, що імп. Роман видав свою внучку за болгарського царя Бориса, то на се відповісти, що Роман був чоловік неучений і неписьменний, не був вихований на дворі, і за той шлюб він мав велику ганьбу та й досї мають йому то за зле 7).
Як бачимо, Константин також згадує за руських князїв, що вже перед тим допевнялись собі інсіґнїй від Візантиї. Нїчого дивного, що й Володимир, будуючи руську державу, забажав для сїєї будови візантийського цементу. Він захотїв стати шваґром візантийського цїсаря, захотїв приодягнутись авреольою царгородського двору; ми знаємо, що він казав робити собі монету з своїм портретом в цїсарських реґалїях; ми не знаємо, але можемо догадуватись, що з його посвояченнєм з візантийським двором вязалось наданнє якогось візантийського титулу, візантийських інсіґнїй. Се нас приводить до дуже інтересної з з культурно-історичного погляду лєґенди — про т. зв. Мономахові реґалїї; я мушу спинитись тут коло неї, хоч би як найкоротше 8).
В XVI — XVII в. була широко розповсюднена лєґенда про перенесеннє на Русь царських реґалїй з Візантиї. Найбільш популярна версія, уложена в лїтературні форми великоруськими книжниками в 1-ій чверти XVI в. і слїдом перейнята московським правительством, що положило її в основу прав на царський титул 9), оповідає, що Володимир Мономах вислав військо на Греків, ідучи за прикладом давнїйших походів на Візантию; се військо пустошить візантийські землї; настрашений імператор Константин Мономах посилає в Київ послів з дарунками і з царським вінцем, вони коронують Володимира, і той передає царські реґалїї своїм потомкам. При тім в деяких версіях додаєть ся, що Володимир поручив своїм потомкам переховувати сї реґалїї, але не короноватись ними, аж до часу, коли поставить Бог царя, — таким був цар Іван IV, що власне використав сю лєґенду для санкції свого царського титулу 10).
Ся лєґенда, безперечно, досить нової дати. Вона має в собі богато анахронїзмів, як в титулах послів, так і в імени імператора: Константин Мономах умер, коли Володимир Мономах мав тільки два роки (тому в деяких пізнїйших компіляціях імя Константина поправляєть ся на Олексїя Комнена). В „Слові о погибели Руської землї“, зложенім десь у в другій половинї XIII в., бачимо що йно перші завязки лєґенди: тут імператор (Мануїл) посилає Володимирови дарунки, аби він „под ним Цесарягорода не взялъ“ 11). Свою пізнїйшу форму вона дістала очевидно в дальших столїтях.
Поруч сеї версії, прийнятої вкінцї в московськім письменстві, були й иньші. Одна говорить, що Володимир Мономах здобув ті інсіґнїї під час походу в Крим, від ґенуезького ґубернатора м. Кафи 12). Друге оповіданнє говорило, що царською короною короновано св. Володимира; при тім його війна з Греками перетворила ся в похід на Царгород 13).
Коли поставити коло себе всї звістні нам перекази, то стає дуже правдоподібним, що вони розвинули ся з початкової лєґенди про те, як Володимир Вел. здобув інсіґнїї своїм походом на Крим; з сієї початкової лєґенди пішло дві версії: одна говорила про похід на Крим (що був потім модернїзований, і замість Херсонеса і Греків зявилась Кафа і Ґенуезцї), друга оповідала про похід на Царгород, а імя „старого Володимира“ заступила іменем його славного правнука-іменника, що теж був посвоячений з візантийським домом і мав війну з Візантиєю 14). Початкову версію — про Володимира Вел. ми маємо тепер тільки вже в скомбіновану з Мономаховою; але се власне промовляє за її давністю 15).