Талан

М а р и н к а. Бог покарав i злобителiв. Квятковську обiкрали, Котенко горить, а Квiтка в жовтий будинок улучив: того ж таки вечора збожеволiв…

П а л а ж к а. Прости йому боже, а на душi у його великий грiх, а надто у тiї панi, його матерi…

М а р и н к а. Од неї оце листа одiбрала Маруся.

П а л а ж к а. Що ж ота панi їй пише?

М а р и н к а. О прощення просить i за себе, i за сина, кається…

П а л а ж ка. I-i, вже пiзно! А Маруся не забува його, як помiчаєш?

М а р и н к а. Де там! I на тiм свiтi не забуде!

П а л а ж к а. Ох, горенько, горенько! Оцю ладаночку вiд угодника нехай надiне зараз на себе: я положу її на подушцi! (Встала).

М а р и н к а. А ви ж, няню, куди знов?

П а л а ж к а. Пiду ще до церкви, на часточку подам i проскурку принесу: сьогоднi ж її святого янгола.

М а р и н к а. Ага! А я й забула! А не забаритесь?

П а л а ж к а. Нi, уже й без того пiзно, коли б i застала. (Хрестить Марусю). Спить собi янголятко тихо, так тихо, а душа вже, бачу, пiд самим горлечком б'ється… Спи, моя зiронько, спи, моя стоптана квiтко! Нехай тебе, безталанну, святi янголи хоронять од лиха! (Виходить, поцiлувавши Марусю).

М а р и н к а (зачиня дверi, пiдходить до вiкон). Треба, одначе, фiранки спустити, щоб свiт не розбуркав Марусi…

Стук у дверi.

Хто там?

В И Х I Д II

Маринка i Жалiвницький.

М а р и н к а, Ти? Любий мiй! (Цiлує Жалiбницького, що вийшов з бокових дверей).

Ж а л i в н и ц ь к и й. Слухай, голубко, вийми менi з скриньки свiй браслет i сережки, а я доложу ланцюжок з дзигарями, то, може, пiд заставу здобуду карбованцiв з сотню; нашi всi складаються, навiть i Котенко… Їй тепер треба грошей…

М а р и н к а (вийма). На, на! Це гаразд ти придумав…

Ж а л i в н и ц ь к и й. Ну, так прощавай на час… (Виходить).

М а р и н к а (проводжа). Не забудь же — сьогоднi її iменини.

Ж а л i в н и ц ь к и й. Пам'ятаю, пам'ятаю!

Л у ч и ц ь к а (просипається). Хто там?

М а р и н к а. То чоловiк приходив…

Л у ч и ц ь к а. А, Марочка? Що ж, цiлувала?

М а р и н к а. Цiлувала, цiлувала… Ну, як же вам?

Л у ч и ц ь к а. Лучче, лучче. Певно, пiзно? Я дуже заспала.

М а р и н к а. Ще рано, ще спiть; лiкар казав — чим бiльше спатимете, тим швидше встанете…

Л у ч и ц ь к а. А вiн надiється… Я видужаю, правда?

М а р и н к а. Видужаєм, видужаєм i будемо щасливими… То ви тодi на клятiм спектаклi якусь жилу порвали, а заживе, то i по всьому… Ось мiкстурки випийте…

Л у ч и ц ь к а (п'є). Менi хочеться так ще пожити!.. Я ж виплакала, вимучила собi оте право!

М а р и н к а. I поживемо ще, порадiємо… От тiльки краще спати… Заснiть ще! (Укрива її).

Л у ч и ц ь к а. Добре. Я буду все, все робити, аби швидше одужати!

Маринка закрива її ширмами, а сама зляга на канапу.

В И Х I Д III

Тi ж i Лемiшка, а за ним двi хористки.

М а р и н к а (на стук схоплюється. Обнiма батька i хористок). Таточко! Любий мiй! Маруся ще спить, а ви, сестрички, погуляйте поки в садочку!

Хористки кивають головами.

Л е м i ш к а (дає грошi). На, дитино моя: це я i голота для нашої благодiєчки… для нашого янгола; ми спромоглись… Вона все для нас трудилась… оддавала послiднi… а тепер лежить безпомiчна… на божих руках… (Плаче).

М а р и н к а. Тату мiй! Золотий! Якi ви! (Утира очi).

Л е м i ш к а. Тiльки не кажи їй, — не прийме: я знаю її! Кажи, що це вiд Котенка…

Л у ч й ць к а. Маринко, хто там?

Л е м i ш к а. Тихо! Я тiкаю! (Виходить навшпинячки).

М а р и н к а. Та то я сама…

Л у ч и ц ь к а. А менi почулось було…

М а р и н к а. То у снi, певно. Заспокойтесь, спiть ще…

Л у ч и ц ь к а. А менi й справдi щось снилось, чи снiг, чи свiчки… (Говорить хапливо, жваво, тiльки з задишкою, i чим далi, тим бiльше).

М а р и н к а. То добрий сон, моя лелечко, вiн вам вiщує несподiвану радiсть якусь…

Л у ч и ц ь к а (обнiма Маринку). Може, швидко Антось прибуде?

М а р и н к а. А може. Лiкар казав, що йому зовсiм гаразд, що швидко вийде, що ваша хвороба йому на користь пiшла…

Л у ч и ц ь к а (обнiма її). Господи, яке щастя!.. А я мучилась, що через мене… (Сiда). Яка я щаслива!

М а р и н к а. Тiльки не iритуйтесь: вам i радiсть i горе — одна вада!

Л у ч и ц ь к а (склада руки). Боже! Милосердю i любовi твоїй краю нема!

М а р и н к а. Знов бентежитесь? Ну i не пущу його…

Л у ч и ц ь к а. Нi, нi! Я буду все робити…

М а р и н к а. Так от i заснiть.

Л у ч и ц ь к а. Не хочеться, рибонько… Я пiсля, пiсля засну… Слухай, я оцей час, як злягла, все думала про себе й про його. I знаєш, на чiм упевнилась? Що винувата я, а не вiн.

М а р и н к а. Це якраз по-вашому.

Л у ч и ц ь к а. Далебi! Я занадто кохала, стала зараз рабою, собакою вiрною… Вдарило лихо, а я, замiсть того щоб пiдняти крила i його пiднести, сама їх опустила… i впала…

М а р и н к а. Годi, бога ради, годi! Уже знов он колотиться серце!.. Ну, нехай вiн зовсiм правий, нехай!

Л у ч и ц ь к а (усмiхається). Так! Перевiрившись у менi, вiн почав свiтом нудити… А тут ще приревнував… Лихi люде пiдстроїли… Але рвiя — кохання!

М а р и н к а. Так, вiрю, вiрю… Тiльки мовчiть: бачите, i духу не вберете.

Л у ч и ц ь к а (обнiма). Не буду бiльше, не буду!