Таємниця забутої справи

Кадр за кадром бачилося йому, як іде онук Василь із дідом з дому. Ось підіймаються вони вгору вулицею Смирнова-Ласточкіна, де мешкає Василь з матір'ю. Вулиця давня, забрукована лискучим каменем, обабіч, починаючи від художнього інституту, стоять старі будиночки, червоні й жовті, цегляні стіни яких тавровані часом і негодою і де-не-де по підмурках поросли мохом і травицею.

Василь Гущак іде з дідом на Львівську площу, звідки трамвай повезе їх на вокзал… «Канадець», як називає в думках старого Гущака слідчий, кремезний сивий дідок, незважаючи на восьмий десяток, йде легко, розглядається на всі боки. Йому все тут цікаво. Понад сорок років блукав чоловік за синіми морями і наостанку не витримав, повернувся. І не з порожніми руками: наскладав у Канаді доларів, привіз добра. Але тут уже нікого не знайшов: жінка вмерла, син загинув на війні, залишилася тільки невістка, яку він і в очі не бачив, і онук — рідна кров.

Старий тихо прожив кілька днів, поки оговтався, і знову почав сяк-так говорити рідною мовою. Тепер ішов з онуком до трамвая, який повезе його до вокзалу: надумав з'їздити у Лісову — невеличку курортну станцію на Брестському напрямі. Зиркав на міцного парубійка, що ступав поруч, — вдався у діда, кремезна гущаківська порода. І не здогадувався, що в кожним кроком наближається до смерті.

Ось Гущаки, молодий і старий, сіли в трамвай і незабаром вийшли на залізничному вокзалі. Молодий побіг до кас за квитками…

Отут стрічка, що вільно пливла перед очима слідчого, раптом обривалася, і він мусив клеїти її зізнанням Василя Гущака. Але в чорних очах юнака, що сидів навпроти слідчого, не вловлювалось бажання розповідати. Навпаки, усе дужче спалахував злий, упертий вогонь. «Очі людини, здатної на злочин, — подумав Субота. — Звичайно, вигадки італійця Ломброзо про злочинний тип і успадкування злочинних нахилів брехливі і реакційні, але ось очі у цього студента фізика та й увесь похмурий, настовбурчений його вигляд теж про дещо таке говорять».

Субота зітхнув. Якби ж вигляд міг стати доказом!

Готуючись до розмови із запідозреним, слідчий не раз переглядав у думках цю стрічку подій, яка обривалася на приміському вокзалі, але яку треба було склеїти і переглядати далі…

Далі Василь Гущак узяв два квитки, сів з дідом у електричку, і вони поїхали.

— Громадянине Гущак, пригадайте, ви сиділи на лаві за ходом поїзда чи проти?

Хлопець підвів голову і знизав плечима.

— Пригадайте все ж таки, — наполягав слідчий.

Він відклав ручку, поки що нічого не записував, хотів викликати довір'я, якого досі не зміг добитися. Пам'ятав ще з університетських лекцій, що не слід ставити прямі запитання, що запитання, які здаються запідозреному далекими від суті справи і не вимагають зізнань, насправді є найпідступнішими для нього, бо присипляють пильність, і кожне може стати пасткою. Підозрюваний, бесідуючи з слідчим, весь час у напруженні і охоче відповідає на запитання, що нібито дають перепочинок.

— Це легко пригадати таким чином, — допомагав Субота. — Подумайте, що саме ви бачили у вікно, коли їхали: як змінювався краєвид, набігав на вас чи тікав з-перед очей?..

Він чіпко, як вважав, гіпнотичним поглядом уп'явся в обличчя Гущака.

— Знову за рибу гроші! — скипів той. — Не їхав я з дідом у Лісову!

— Гаразд, — погодився Субота. — Не їхали. Тільки проводжали. До якого місця? До каси? Чи на платформу?

— На платформу.

— Дочекалися, поки поїзд відійде?

— Ні.

— Електричка уже стояла біля платформи, коли ви підійшли?

— Стояла.

— А дідові місце знайшлося? — раптом запитав старший лейтенант.

— А чого ж! Сів.

— Кінець робочого дня, — пояснив своє запитання Субота, — людей багато.

— Знайшлося.

— А вам довелося стояти, — співчутливо сказав. — І довго? До Поста-Волинського?.. Чи аж до Лісової?

Хлопець не відповів.

Справді, люди дуже не схожі один на одного. У декотрих просто на обличчі написана здатність до бурхливих реакцій і несподіваних вчинків. На перший погляд, вони лагідні, спокійні, але в них слабкі гальмові центри: під впливом раптового роздратування, незаслуженої кривди вони можуть скоїти злочин…

Валентин Субота твердо вірив у критику теорії Ломброзо, хоч з викладом самої теорії докладно ознайомитися не довелося». Але, думав він, дехто заперечував і генетику, на всі заставки лаяв вейсманізм-морганізм… Може, цей Ломброзо зробив реакційні висновки із цілком наукових співставлень, аналогій, що траплялися в юридичній практиці?..

— Ну, чого мовчите?

— Я не поїхав з дідом. Ви знаєте.

— Ні, на жаль, не знаю, — відповів Субота. — Якби я був певен цього, все мало б інший вигляд.

Він знову сам склеїв у своїй уяві розірвану стрічку подій, і все набуло руху, як на екрані.