Таємниця забутої справи

«Після історії з Сосновським і Петровим-Семеновим, коли дехто намагався провину за помилку перекласти на попередній розшук, годиться переконати декого», — сказав далі комісар, втупивши у Коваля вимогливий погляд.

Подумалося — сьогодні комісар читає думки…

«Та й скандал з цим Гущаком… Людина повернулася з тривалої еміграції на батьківщину і — на тобі — загинула. Що це? Нещасний випадок? Чи щось інше?.. Треба розібратися.

В емігрантському кублі заголосять: мовляв, убили ми… У нього колись були гріхи, от і зіграють на цьому. Маю надію на вас, Дмитре Івановичу… Лейтенант Андрійко, який розпочав розшук, звичайно, не впорається. Беріть його собі в помічники. Або кого хочете…»

З усього словникового багатства для Коваля залишалося тільки чотири слова:

«Єсть, товаришу комісар, впораємося».

Він вимовив їх, і ось уже два дні, як думки його про цього Гущака…

«Хто бачив цю людину десятого червня в електропоїзді?» — запитувало оголошення.

— Пожив дідок, і годі, — прокоментував скуйовджений парубійко біля самісінької вітрини.

Коваль уже вирішив, що залишить Андрійка у своїй оперативній групі. Перша бесіда з ним не задовольнила підполковника, але лейтенант подобався своєю енергійністю і старанністю. А от з молодим слідчим прокуратури Валентином Суботою працювати буде складніше. Той, на думку підполковника, вже встиг «нарубати дров». Поспіхом посадив до камери попереднього ув'язнення онука вбитого, підозрюваного в убивстві з корисливих мотивів.

Субота цілком слушно говорить, що безмотивних злочинів не буває. Якщо старого штовхнули під електричку, значить, комусь це було потрібно. Але кому? У слідчого вже готова й однозначна відповідь: єдиному спадкоємцеві привезених з Канади доларів — Василеві Гущаку. Але однозначні відповіді найчастіше бувають помилковими.

Експертиза, наприклад, ще не сказала останнього слова. Крововилив на голові Гущака міг бути й прижиттєвий, але міг статися і від удару об рейку під час падіння.

— Утік старий від баби?.. — питав хтось у гурті.

— Під вагон потрапив, написано…

— Я ж кажу: бачила його, — запевняла під самою вітриною низенька бабуся, одягнена, незважаючи на спеку, у чорний жупанчик. — Сидів через лаву від мене.

— Можна й обізнатися через лаву…

— Чого б це я обізналася! Сидів біля вікна, ще й руки поклав на коліна. Смирненький такий…

— То підіть у міліцію.

— Вдома роботи по горло… — Вона на мить замовкла, потім знову заговорила без будь-якого зв'язку з попереднім: — У нас, в Лісовій, дільничний ходив до моєї сусідки. А як пропало в неї порося, тільки рукою махнув: десь, каже, Варко, заблудилося або здичавіло, погано годувала, от воно у ліс і втекло. Колись прибіжить додому…

Люди біля вітрини мінялися, а баба знай торохтіла то про Варчине порося, то про те, ніби бачила старого в електричці… Коваль довгенько чекав, поки вона наговориться, та, не дочекавшись, вибрав хвилину і відкликав її.

Стара, зрозумівши, що має справу з працівником міліції, не відразу оговталася. А потім виявилося, що не пригадує вона ні старого, знятого на фото, ні того, з ким він їхав або розмовляв, ні того, як він був одягнений. Взагалі нічого не пам'ятає…

Вона винувато блимала на Коваля підсліпуватими очима.

— А ви пригадайте, — наполягав підполковник.

— Правду сказати, — тяжко зітхнула врешті стара, — нічого я не бачила, вибачте, товаришу начальник. Всякого народу їхало, і молоді, і старі. А чи цей дід, чи інший якийсь — не знаю.

— Нащо тоді говорите?

— А так, товаришу начальник. Старий у мене дуже тихий. І день собі мовчить, і два, і місяць може мовчати. А живемо удвох, діточок нема. Тільки й мого, як на поїзд піду… Поговориш з людьми, на душі легше… Вдома тоді й мовчати можна.

Помітивши, що «товариш начальник» посміхнувся, бабуся крутнулася і подріботіла до вокзалу.

Коваль попростував до зупинки тролейбуса. Дорогою ще раз оглянувся на вітрину, біля якої юрмилися люди.

2

Слідчий Валентин Субота, не кліпаючи, дивився на двадцятидвохрічного юнака, що, настовбурчившись, сидів навпроти. Слідчий сам був не набагато старший від підозрюваного, але йому здавалося, що юридична освіта і вже набута практика дозволять легко домогтися істини.

Допитував Субота у вільній кімнаті офіцерів карного розшуку, де стояло ще два столи, але нікого зараз не було. Розмовляти із юнаком у прокуратурі, у загальній кімнаті, на очах у своїх колег, йому не хотілося. В міліції почувався більш певно. Сьогодні впевненість була йому особливо потрібна. Під час першої розмови з Василем Гущаком він несподівано втратив душевну рівновагу і тепер ретельно підготувався до цієї нової зустрічі.

Він знову переглядав усі матеріали загадкової загибелі реемігранта з Канади Андрія Гущака: протоколи огляду місцевості і трупа, фотографії, висновки судово-медичної експертизи, протокол обшуку на квартирі Гущаків… Вчитувався, намагаючись уявити ввесь ланцюг подій, що призвів старого до смерті…