Читаем Сотрудник ЧК полностью

— На самому роз'їзді...— важко дихаючи, говорив ординарець. — Хотіли вони оборону зайняти, а німці тимчасом сиділи, поховавшись на городах... Ось тут і почалося.

Альошка не встиг ще зрозуміти, про що говорять, але згадка про роз'їзд, куди, за словами Пантюшки, пішов загін Костюкова, раптом сповнила його тривогою, якимсь неясним передчуттям лиха.

— По порядку доповідай, як було! — сказали за дверима. По густому, з енергійною хрипотою голосу Альошка пізнав Попова — одного з членів Ради п'яти, більшовика.

— Було, значить, так... Пішли вони на роз'їзд, як наказано... Вдень наші ходили туди на розвідку, все навколо обшарили, німців не було...

— Німцям роз'їзд ні до чого, — пробасив хтось.

— Прийшли... Все навколо тихо, нікого не видно. Тільки стали оборону копати, а тут їх кулеметами з усіх боків і почали косити — засада!..

— Костюков живий?

— Де там! Тільки двоє і врятувалися, їх у лікарню Тропіних відправили. Один так уже зовсім конає. Люди кажуть — зрадили їх...

У Альошки аж дух перехопило. Він розгублено озирнувся, немов бажаючи переконатись, що це тільки вчулося йому, що цього не може бути... Пантюшка, блідий, дивився на нього круглими потемнілими очима.

— Чув?

— Чув... Я ж, Альошко, з ними хотів іти... Альошка, не відповідаючи, провів долонею по щоці...

Вбили Костюкова... Як же це? Альошка згадав його кремезну, міцну постать, велике в зморшках обличчя з рудими запорозькими вусами. Такого, здавалося, навіть повалити неможливо, не те, що вбити... А Пахря? Невже й він? Галасливий, завжди веселий Пахря з лукавими, ясними, немов краплини голубої води, очима...

Поступово, ніби здалеку, до Альошчиної свідомості почав доходити рішучий голос Попова:

— Зрада це чи ні — розібратися треба. Не це зараз головне. Якщо німці на роз'їзді, обстановка складається зовсім по-новому. Дивіться...

Крізь відчинені двері було видно, як у сірій від тютюнового диму кімнаті кілька чоловік схилилися над картою.

— Роз'їзд ось де... — говорив Попов. — Звідси прямий удар по нашому правому флангу, чому ми й хотіли укріпити його. Розумієте тепер, що загрожує? Коли німці тут натиснуть, до вечора чекайте їх у Херсоні.

Писарі біля вікна тривожно перезирнулися. Друкарка, зігнувшись над столом, розбирала чиїсь квапливі кривулі. За дверима кілька секунд мовчали, потім хтось невпевнено промовив:

— Людей сюди треба б...

— Де ти їх візьмеш, людей? — заперечили йому.

— Перекинути доведеться...

— Звідки?

Деякий час нічого не можна було розібрати: всі говорили разом. Коли настала тиша, почувся тихий голос Силіна:

— Чого кричати? Попов правильно міркує. Фланг не можна залишати відкритим — це факт. Звідки взяти людей? А ось звідки...

Силін запропонував перекинути до роз'їзду загін чорноморських матросів. Це, звичайно, дуже ослабить центр, але німці, як видно, втратили надію пробитись у центрі: ось уже другий день вони посилюють натиск на флангах, а на ділянці чорноморців — затишшя.

— Набили собі гуль, більш у центрі не полізуть, — спокійно, немов міркуючи про домашні справи, говорив Силін. — Залишимо тут заслон з кулеметами, і вистачить поки що. Хай матроси виб'ють німців на флангу, а потім їх знов у центр можна повернути...

Пропозиція обговорювалася довго, галасливо і, нарешті, була прийнята.

З кімнати Ради вийшли Силін, Попов, ще один із штабних — кремезний, похмурий на вигляд фронтовик Киренко і ординарець, який повідомив про загибель костюковців. Рухливий, чорнявий, у цивільному поношеному піджачку, Попов підійшов до друкарки.

— Пишіть.

Вона спокійно, як автомат, заправила в машинку два аркуші паперу, прокладеш копіркою, очікувально поклала пальці на клавіші.

— Командирові революційного загону севастопольських матросів товаришеві Мокроусову,— почав диктувати Попов.

Силін, помітивши Альошку, підійшов до нього.

— Ти чого тут? — І, не чекаючи відповіді, сказав: — Буде до тебе справа, Олексію. Підеш зі мною в лікарню Тропших, по дорозі розповім. Чув, Костюков з загоном у засаду потрапив?

Альошка кивнув. Силін помовчав, дивлячись на підлогу. На його щоках лежали тіні.

— Так ось... Піди до Ващенка, скажи, що я тебе беру з собою. А це хто такий? — Здавалося, Силін тільки зараз помітив Пантюшку.

— Димов, Пантелеймон. У караульну команду проситься, — відповів Альошка. — його батько на тютюновій фабриці дружину організував.

— Тимофій Димов?

— Так.

Силін уважно оглянув Пантюшку.

— Добре, хай іде з нами, — сказав він, — може пригодиться.

Пантюшка витер спітнілого лоба^ Звичайно, пригодиться! Вже хто-хто, а він пригодиться!..

<p>СВІТСЬКІ ЗНАЙОМСТВА</p>

І ось вони йдуть утрьох уздовж безлюдної Ганні-балівської вулиці: високий на зріст, широкоплечий фронтовик і два хлопчаки — довгов'язий білочубий Альошка в гімназичній шинелі з револьвером на поясі і кремезний, міцний Пантюшка, який повісив драгунку на плече стволом униз, що вважалося особливим шиком.

Перейти на страницу:

Похожие книги

1917, или Дни отчаяния
1917, или Дни отчаяния

Эта книга о том, что произошло 100 лет назад, в 1917 году.Она о Ленине, Троцком, Свердлове, Савинкове, Гучкове и Керенском.Она о том, как за немецкие деньги был сделан Октябрьский переворот.Она о Михаиле Терещенко – украинском сахарном магнате и министре иностранных дел Временного правительства, который хотел перевороту помешать.Она о Ротшильде, Парвусе, Палеологе, Гиппиус и Горьком.Она о событиях, которые сегодня благополучно забыли или не хотят вспоминать.Она о том, как можно за неполные 8 месяцев потерять страну.Она о том, что Фортуна изменчива, а в политике нет правил.Она об эпохе и людях, которые сделали эту эпоху.Она о любви, преданности и предательстве, как и все книги в мире.И еще она о том, что история учит только одному… что она никого и ничему не учит.

Ян Валетов , Ян Михайлович Валетов

Приключения / Исторические приключения